13. Іронія Орловського

КІРА

Я дуже сердита стою посеред чужого будинку, дивлюся на самовдоволеного типа й відчуваю, як усередині закипає ще більша лють. Мені хочеться кричати, трощити все навколо, аби тільки випустити назовні те обурення, яке розпирає мене зсередини.

Він щойно притягнув мене сюди силоміць! Закинув на плече, наче я якийсь мішок, і навіть не подумав поцікавитися, чого я хочу взагалі.

А тепер он стоїть навпроти й посміхається. Ніби все, що відбувається, страшенно розважає його.

— Ти взагалі розумієш, що накоїв? — випалюю, стискаючи кулаки.

— Маю певне уявлення, — спокійно відповідає він.

— Ти не маєш права мене тут утримувати!

— Справді?

Його іронія ще більше бісить мене та дратує. Тому на його слова цілком серйозно заявляю:

— Так, справді! Мій батько так цього не залишить! Ти хоч розумієш, із ким зв’язався? Якщо тато дізнається, що ти мене викрав, то…

— То що? — Арсен ледь помітно схиляє голову набік.

Його усмішка стає ширшою, і від цього мені хочеться ще більше злитися. Бо, схоже, він зараз тупо розважається. Грається зі мною, наче кіт з мишею.

— Він тебе знищить! — випалюю я зі злістю. — Ти навіть не уявляєш, на що здатний Володимир Коваль!

— Оце вже цікавіше, — хмикає чоловік. — Продовжуй. Мені подобається, коли мене лякають.

Я стискаю зуби. Він знущається! Просто відверто з мене знущається, і, здається, йому абсолютно байдуже, що я можу розповісти батькові про все, що тут сталося.

— Орловський, ти не такий уже й недоторканний, як думаєш, — починаю блефувати.

— А ти, схоже, не така вже й беззахисна, як намагаєшся здаватися, — шипить він, роблячи крок до мене, а я механічно відступаю, ще більше розізлившись.

— Я не намагаюся! — обурено вигукую. — Мені страшно, ясно? Але це не означає, що я дозволю тобі робити зі мною все, що заманеться! Я не дозволю знущатися з себе.

Арсен кілька секунд мовчки розглядає мене. Його погляд повільно ковзає по моєму обличчю, затримується на очах, а потім знову повертається до губ.

— У тебе дуже довгий язик, мала. Він ніколи тобі не заважав?

— Припустимо, ні, — роздратовано випалюю. — А в тебе надто багато самовпевненості, качок недолугий!

Він тихо сміється, і я відчуваю, як у мене починає смикатися око.

Господи, за що мені це все?

Я тільки втекла від одного монстра, щоб потрапити до рук іншого. І якщо батько хоча б не приховує, що хоче використати мене у своїх інтересах, то цей взагалі незрозуміло чого домагається.

Хоча ні. Чого саме він хоче, я чудово розумію. І від цієї думки мене пересмикує.

— Слухай, — починаю вже трохи спокійніше, хоча всередині все ще вирує обурення. — Давай домовимося. Ти відпускаєш мене, я забуваю про твої витівки, і ми більше ніколи не бачимося.

— Ні, — суворо відрізає він.

— Чому?!

— Тому що я так вирішив.

Я лютую, а він знову всміхається. І от чого б я так либився? Нервово відвертаюся, щоб не бачити цієї нахабної фізіономії. Ще трохи — і я справді не стримаюся та вліплю йому ще ляпаса. Бо, судячи з усього, одного йому замало.

І саме в цю мить мій шлунок голосно нагадує про себе. Я завмираю. Мало того, що мене викрали, залякали й невідомо що збираються робити далі, так я ще й голодна. Хоча, напевно, нервова напруга нагадала про себе голодом.