12. Спроба втечі

АРСЕН

Ловлю на собі відвертий погляд дівчиська.

— Ей, красень, ти взагалі слухаєш, що я кажу? — не вгамовується вона, і взагалі поводиться так, наче це я їй щось винен.

— На жаль.

— То чому з’їжджаєш з теми? — невдоволено допитується вона. — Відповідай нормально! Куди ти мене везеш? Чому я маю їхати до тебе? Я тебе навіть не знаю!

Хмикаю, бо мене інтригує те, що відбувається. Ця красуня зіпсувала мій вечір, але зараз розумію, що це краще, ніж якби повівся шаблонний вечір із ягідкою, яка покірно пішла зі мною і була беззаперечно готовою до всього.

— Арсен, — кидаю я на її «Я тебе навіть не знаю!».

— Що Арсен? — оглянувшись на мене великими очиськами, дивиться на мене вона.

— Мене звати Арсен, — повторюю.

Дівчина на мить замовкає, а тоді кілька разів кліпає і опускає очі.

— Кіра, — бурмоче вона після короткої паузи.

— Знаю. Чув уже, — фиркаю і, зручніше вмостившись на подушці, додаю: — До речі, красиве ім’я.

Вона раптом підіймає очі і невдоволено фиркає.

— Те, що ми познайомилися, нічого не міняє. Я не хочу з тобою нікуди їхати.

— Мала, якщо ти й далі дійматимеш мене запитаннями, я попрошу водія зупинитися й висаджу тебе просто посеред дороги.

Вона ображено відвертається до вікна, але її мовчання вистачає ненадовго. Ще кілька хвилин — і вона знову починає щось бурмотіти собі під ніс.

Я не слухаю. У голові крутяться обірвані фрагменти. Якщо це справді донька того самого Коваля і вона втекла з дому, отже, на це була вагома причина. А те, що її шукала охорона, підтверджує факт досить серйозних подій.

Можливо, це лише збіг обставин, але він надто вигідний мені, щоб я дозволив собі ігнорувати його. Але я не збираюся діяти навмання. Спершу потрібна достовірна інформація.

Коли машина нарешті зупиняється біля будинку, я відчиняю дверцята й виходжу. Обходжу автомобіль, збираючись допомогти Кірі вибратися, але не встигаю навіть простягнути руку.

Дівчисько вистрибує із салону й кидається навтьоки.

От же ж мала впертюха!

Хмикнувши, миттєво рушаю слідом. Вона біжить щодуху, незграбно переставляючи ноги на високих підборах, і вже за кілька секунд стає зрозуміло, що далеко не втече.

Наздоганяю її, хапаю за талію й одразу закидаю собі на плече.

— Відпусти мене! Негайно! Чуєш, ти взагалі нормальний?! — лементує вона на весь нічний квартал. — Мені страшно. Пусти!

Кіра б’є мене долонями по спині й намагається викрутитися. Я лише міцніше притримую її, прямуючи до будинку.

— Арсене! Я тебе ненавиджу! Чуєш? Ненавиджу! — шипить вона, продовжуючи висіти головою вниз.

— Дуже зворушливі зізнання, мала. Але мені байдуже. Любити мене ти не зобов’язана, — відмахуюся я.

— Постав мене на землю! — знову невдоволено наказує вона.

— А не потрібно було втікати.

— Я вже нікуди не тікаю!

— Авжеж, — фиркаю. — Спроби просто марні.

Вона замовкає на секунду, а тоді знову починає обурюватися. Я навіть не намагаюся розібрати слова. Заношу її до будинку й кидаю короткий погляд на Мурата, який з’являється в коридорі. Він хитро посміхається, а я прошу його:

— Знайди на неї все, що зможеш. Повне досьє. Хто вона, чим займається, хто її батько. Мені потрібне підтвердження, що це справді донька Володимира Коваля. Тільки поквапся. У тебе година.

Мурат киває та, повернувшись, зникає у коридорі. А я нарешті ставлю Кіру на ноги й відступаю на крок.

Вона теж миттєво відскакує від мене, поправляє одяг і дивиться на мене так, наче готова знову врізати мені по обличчю.

Я всміхаюся. Бо справді, сьогоднішній вечір склався якнайкраще. А якщо ще й мої підозри виправдаються, то можна вважати, що я зірвав джекпот.

Що ж, Коваль. Ти вирішив пограти зі мною не за правилами. Тепер подивимося, як тобі сподобається, якщо гра змінить напрямок та правила.

А поки я змушений чекати, доки з’ясують, хто саме опинився в моєму домі й наскільки цінною може виявитися моя несподівана гостя.