10. Провальний план

КІРА

Стою, притиснута до Орловського, і тремчу так, що, здається, він ось-ось помітить це, якщо вже не помітив. У коридорі чується гамір, хтось невдоволено щось вигукує, лунає напружена розмова. Я не розбираю слів, та від цього мені не легше. Навпаки, кожна секунда очікування здається вічністю.

А раптом батькові охоронці не підуть? Раптом вирішать перевірити вбиральню попри всі погрози цього чоловіка? Що тоді? Я знову опинюся в їхніх руках, а мій шанс на втечу та спасіння розтане, наче його ніколи й не було.

Від таких думок всередині все стискається. Але я ще більше напружуюся, коли Орловський раптом міцніше притискає мене до себе. Його губи торкаються мого вуха, і я здригаюся від несподіванки.

— Не бійся, мої люди вже тут. Заспокойся. Зараз поїдемо, — хрипко шепоче він.

Я заплющую очі, намагаючись повірити його словам. Його впевненість трохи заспокоює, але страх нікуди не зникає. Як тут заспокоїтися, коли за кілька кроків від мене стоять люди, які можуть силоміць повернути мене до батька?

Та є ще одна проблема. І про неї я воліла б узагалі не думати. Але не можу. Мене тригерить те, що я погодилася їхати з Орловським, що погодилася на його непристойну пропозицію. Адже він чітко озвучив свої умови, а я, злякавшись батькової охорони, так само чітко погодилася провести з ним ніч. Це просто жах!

Господи, що я наробила? Я ж тепер маю ще більше проблем, ніж до втечі з дому. І я повинна зараз придумати, як викрутитися з цієї пікантної ситуації. Я ж навіть не знаю імені цього чоловіка, не кажучи вже про те, ким він є і чого від мене хоче. А його прізвище взагалі мені нічого не говорить. І звісно я не можу з ним нікуди їхати. А погодилася я тому, що в мене іншого виходу не було. Тож тепер потрібно мізкувати, як тепер втекти від нього. Потрібно вибрати слушний момент.

Та зараз я мушу смирно стояти, щоб батькові люди не схопили мене та не потягнули додому. Принаймні зараз у мене є бодай маленький примарний шанс уникнути весілля з Крутим. І це трохи тішить, хоча ціна за це надто висока, тому в мене немає іншого виходу, як втекти ще й від цього Орловського...

Нервово ковтаю й обережно відхиляю голову, щоб подивитися на чоловіка. Він надто спокійний, наче нічого особливого не відбувається. Його рука й далі лежить у мене на спині, а на обличчі немає ані сліду хвилювання.

Цікаво, він завжди такий самовпевнений чи це лише зараз?

У коридорі кілька хвилин чується гамір, лунають кроки, приглушені голоси. Я в паніці вже починаю думати, що охоронці ніколи не підуть, коли за спиною Орловського лунає хрипкий бас:

— Босе, все чисто. Можемо йти.

Босе? Я мимоволі напружуюся. Отже, Орловський не просто якийсь випадковий чоловік, який погодився допомогти незнайомій дівчині. У нього є люди, які виконують його накази й доповідають йому про ситуацію. І чомусь від цього крижаний холод пронизує тіло, а мрії про втечу здаються химерними.

Орловський нарешті відпускає мене з обіймів, але відразу бере за руку.

— Ходімо.

Я, нервово ковтнувши, слухняно рушаю за ним, хоча всередині все протестує. Мені хочеться зупинитися, розпитати, куди ми йдемо, хто цей Мурат і чому він називає Орловського босом. Але я боюся ставити зайві запитання. Раптом він розлютиться й передумає мені допомагати?

Ми виходимо з вбиральні й прямуємо коридором до чорного виходу. Я озираюся, намагаючись запам’ятати дорогу й оцінити, чи є бодай найменша можливість втекти.

Ось двері. За ними, мабуть, вулиця. Якщо висмикнути руку, різко рвонути вперед і звернути за ріг, можна спробувати загубитися в темряві. Але чи встигну я далеко втекти на своїх підборах?

Я кидаю швидкий погляд на Орловського. Він іде впевнено, навіть не озираючись, наче йому й на думку не спадає, що я можу спробувати втекти.

Хмикаю. Даремно він такий самовпевнений.

Шалено нервую, але обережно послаблюю пальці в його долоні й уже міркую, коли краще висмикнути руку, як раптом чоловік різко притягує мене до себе. Я ледь не врізаюся в його груди й ошелешено підіймаю голову. А Орловський в цей час нахиляється до мого обличчя і надто відверто заглядає в очі.

— Мала, охолонь. Навіть не мрій, — хрипко промовляє він.

Я завмираю, спантеличено кліпаючи, а він, стискаючи мою руку міцніше, продовжує:

— Від мене ти не втечеш. Бо я сам тебе наздожену, і вже тоді матимеш VIP-місце в моєму багажнику. Тож будь паїнькою та не випробовуй моє терпіння.

Його слова звучать з дивовижним впевненим спокоєм, але від них у мене холоне кров.

Дивлюся на нього широко розплющеними очима, не знаючи, чи він жартує, чи справді здатен закинути мене в багажник, якщо я спробую втекти. Та зараз, дивлячись в його очі, щось мені підказує, що перевіряти не варто.

Вже сама міцніше стискаю його руку. У голові миттєво розсипається мій геніальний план втечі, навіть не встигнувши стати реальністю.

От і все. Я знову влипла. І зараз добре розумію: мені не допоможе ніхто.

Тільки цього разу навіть не знаю, хто страшніший — батько, який хоче видати мене заміж за Крутого, чи Орловський, який щойно пообіцяв особисто запхати мене в багажник.

І найгірше те, що зараз я змушена йти за ним, куди б він мене не повів. А що чекає далі, боюся навіть уявити...