9. Орловський

КІРА

Я розгублено дивлюся на незнайомця. Він чекає, схрестивши руки на грудях, і навіть не намагається приховати своєї впевненості. Здається, він чудово розуміє, що я опинилася в безвиході.

Стискаю губи. Мені лячно. Неприємно. І страшенно не хочеться погоджуватися на його умови.

Але двері знову гупають, та лунає вимога відчинити.

— Я згодна, — випалюю я.

Слова злітають із моїх губ раніше, ніж я встигаю передумати.

Незнайомець ледь усміхається. Ця посмішка мені зовсім не подобається, але зараз я не маю часу з’ясовувати, що саме він собі надумав.

Доки я тремчу та спантеличено кліпаю, він дістає з кишені телефон і набирає когось.

— Мурате, підійди до вбиральні клубу. Я тут із малою, а за дверима якісь бугаї. Поспішай. Не знаю, скільки їх. Боюся, що один не впораюся. Нам потрібно безпечно дістатися до машини…

Він не встигає договорити, як двері раптом із гуркотом розлітаються, і я мимоволі скрикую. Не встигаю навіть збагнути, що відбувається, як незнайомець притягує мене до себе. Наступної миті я вже стою, притиснута обличчям до його грудей.

Щокою торкаюся гарячої шкіри, а його рука міцно обхоплює мене, не дозволяючи відсторонитися. Я завмираю: страх та паніка буквально паралізують.

Серце гупає в божевільному ритмі. Я відчуваю напруження його тіла, бачу краєм ока чоловіків, які ввалюються до вбиральні, і раптом усвідомлюю, наскільки все серйозно. Розумію, що мені кранти, бо між мною та батьковою охороною стоїть лише цей незнайомець. І я дуже сподіваюся, що він знає, що робить.

— Завмерли на місці! — розлючено наказує він. — І взагалі, вийшли звідси! Ви хто такі?

— Охорона Коваля, — відразу відповідає один із чоловіків.

Я напружуюся ще сильніше. Це батькові вірні пси. Тепер вони точно не відступлять.

— Якого біса ви тут? — гарчить незнайомець. — У нас тут із моєю дівчиною розмова! Якого милого вриватися?

Його обійми на моїй спині міцнішають, і я мимоволі вчіплююся пальцями в його бік. Не знаю, чи це спроба втриматися, чи єдине, що я зараз можу зробити, аби не видати свого страху.

— Ми шукаємо доньку Коваля, — пояснює охоронець. — Вона втекла з дому, і нам наказано повернути її. Вона наче побігла сюди...

Я затамовую подих. І подумки молюся: будь ласка, тільки не кажіть, що впізнали мене. Тільки не зараз!

— Тут її немає, — відрізає незнайомець, міцніше притискаючи мене до себе. — Коли ми входили сюди, якась дівуля побігла далі коридором.

— Ми все одно хочемо перевірити… — вперто заявляє хтось із чоловіків, що увірвалися.

— Не раджу, — шипить незнайомець так, що навіть я здригаюся. А він упевнено сипле погрози: — Якщо не хочете проблем, забирайтеся звідси. Ви порушили мій спокій, мої люди вже на підході.

На кілька секунд повисає тиша. Я чую власне серцебиття й намагаюся не рухатися. Мені хочеться зазирнути чоловікам в обличчя, зрозуміти, чи повірили вони, але я боюся навіть поворухнутися.

— Та це ж сам Орловський! — раптом вигукує хтось із охоронців.

Орловський? Я ледь не підіймаю голову, та вчасно стримуюся. Отже, мій рятівник має прізвище. І, судячи з реакції батькових людей, воно їм добре знайоме. Але мені воно нічого не говорить. Хто такий Орловський? Бізнесмен? Політик? Чи, може, якийсь авторитет?

— Впізнали? Молодці! — холодно кидає він. — А тепер вийшли й зачинили двері. У мене тут справи.

Я завмираю в його обіймах. Чомусь мені зовсім не віриться, що охоронці так просто виконають його наказ. Я надто добре знаю людей батька. Вони не звикли повертатися з порожніми руками, особливо коли йдеться про наказ, який вони повинні виконати, не зважаючи ні на що.

І якщо вони вирішать перевірити, хто саме ховається за широкою спиною Орловського, жодні його погрози можуть не допомогти. Я стискаю пальці на його боці й затамовую подих, боячись навіть поворухнутися.

І знову, мов мантру, подумки промовляю: тільки б вони пішли. Бо я не знаю, що буде, якщо вони вихоплять мене з обіймів цього качка. Боюся навіть уявити, що мене чекає, коли ці амбали повернуть мене додому.