8. Час не на моїй стороні

КІРА

Я нервово ковтаю клубок у горлі, відчуваючи, як напружується все тіло. Цей харизматичний незнайомець стоїть так близько, що я мимоволі затамовую дихання. Варто лише трохи поворухнутися, і я знову торкнуся його оголених грудей. А він, схоже, зовсім не переймається тим, наскільки незручно мені перебувати в такому становищі. Зрештою, він зваблює мене, але, напевно, його це не хвилює.

Хоча чого я очікую від чоловіка, якому щойно дала ляпаса? Вибачень? Співчуття? Та він он дражниться зі мною, наче кіт із мишею. І досі чекає, коли я викладу йому всю правду.

І найгірше те, що іншого виходу в мене немає.

За дверима — батькова охорона. Якщо ці люди виконають наказ батька і повернуть мене додому, я навіть не хочу уявляти, що на мене чекає. Батько не звик, щоб йому перечили. А моя втеча — це не просто непокора. Для нього це виклик та страх зірвати завтрашнє весілля.

І тепер я не можу дозволити собі потрапити до його рук. Бо зараз я вперто не хочу заміж за Крутого. Саме зараз я дозволила своїм емоціям керувати мною. Я не можу собі дозволити, аби батько поламав мені життя. Якщо цей Крутий — такий монстр, як про нього говорять, то я точно його терпіти не буду.

Кліпаю і налякано зиркаю на атлета поруч.

— Я втекла з дому, — нарешті здавлено випалюю.

Незнайомець трохи примружується, але нічого не говорить. Нервую, бо час не на моєму боці, а його мовчання змушує мене продовжувати.

— Одна людина влаштувала погоню за мною. І якщо ці люди передадуть мене йому…

Я замовкаю. У горлі пересихає, а слова застрягають десь усередині. Не хочу навіть думати про те, що станеться після мого повернення. Не хочу знову опинитися в будинку, де за мене вже все вирішили, включно з тим, за кого я маю вийти заміж. І ніхто навіть не переймається, як я жити буду.

Підіймаю на чоловіка очі й уперше за весь цей час забуваю про свою гордість. Зірвано прошу:

— Допоможи мені, будь ласка.

Він хмикає, відхиляється від мене й закладає руки на накачаних грудях, від яких я не можу відірвати очей. Вираз його обличчя змінюється, і я нарешті кліпаю, бо боюся, що наступної миті почую відмову.

— Мала, я допоможу тобі, але за умови, що цю ніч ти проведеш зі мною.

Від цієї заяви в мене все поплило перед очима. Виходить, у мене одна халепа за іншою. Розлючено витріщаюся на чоловіка, не вірячи власним вухам. Невже він справді це сказав? Невже вважає, що я погоджуся на таке лише тому, що опинилася в скрутному становищі?

Та я його навіть не знаю! Це занадто. Якби ж не була у такій ситуації, то сказала б, куди йому йти, а так...

У грудях здіймається хвиля обурення, але я не встигаю нічого відповісти. У двері знову починають гамселити, і від гучних ударів я здригаюся всім тілом.

— Кіро! Відчиняйте негайно!

Я заплющую очі. Голос охоронця звучить так близько, що здається, він уже стоїть по той бік дверей і за якусь хвилину схопить мене і силоміць потягне до батька.

Невже це кінець? — з розпачем запитую сама себе.

Але мій інстинкт самозбереження працює відмінно, і мені потрібно лише кілька секунд, щоб зрозуміти: зараз я не можу перебирати варіантами. Чоловік поруч — сто відсотків нахаба. Він пропонує таку гидку та принизливу віддяку за його допомогу, що мені стає дурно. Бо це найбільша зневага, яка тільки може бути. Але з іншого боку, він пропонує мені шанс вибратися звідси.

А що буде далі, я вирішуватиму потім. Головне — не дати батьковим людям мене забрати.