6. Ти не віддаси мене...

КІРА

Нервово ковтаю клубок у горлі. І таки відхиляюся, заглядаючи нахабно в очі.

— Куди я поїду з тобою? — зірвано запитую. Мій голос здається мені чужим. Мені дуже страшно. Бо уява вже малює жахливі продовження цього вечора. А раптом він маніяк якийсь. — Який іще трофей? Ти взагалі при розумі? Ти що собі таке придумав? Я нікуди...

Качок трохи примружується і надто пильно заглядає мені в очі. На його губах з’являється ледь помітна усмішка, від якої мені стає ще тривожніше.

— Ти поїдеш і будеш загладжувати свою провину. Заодно розважиш мене. Бо через тебе я залишився без розваги.

Я завмираю. Його заява лякає, але, схоже, його трохи занесло. Невже він справді вважає, що може отак просто схопити незнайому дівчину, притиснути до себе й оголосити, що вона кудись із ним поїде? Та ще й розважатиме його! Може, комусь це в кайф, але не мені. Я сьогодні не в настрої і боюся, що після моїх розваг він ще тиждень розважатися не зможе.

Обурення накриває мене з головою. Страх, розгубленість і лють змішуються в одну вибухонебезпечну суміш. Я навіть не встигаю усвідомити, що роблю. Моя рука злітає сама собою. І я навіть не зрозуміла, як виліпила йому ляпаса — гучного, дзвінкого, від якого моя долоня починає пекти.

Широко розплющеними очима дивлюся на чоловіка. І здається, я тільки щойно зрозуміла, що дала ляпаса чоловікові, який удвічі сильніший за мене. І якщо він так нахабно поводиться, отже, знає, що йому за це нічого не буде. Мене охоплює паніка.

Незнайомець повільно знову нахиляє голову до мене. Його погляд буквально пропалює наскрізь. Я перестаю дихати, не наважуючись навіть поворухнутися.

Минає секунда. Друга. Я ковтаю клубок у горлі, чекаючи його реакції.

Мене лякає затягнуте мовчання? Чому він мовчить? Чому нічого не говорить, чи не вчиняє будь-яких дій? Ця тиша шалено лякає мене.

Але він мовчить, не відпускаючи мене. Лише дивиться так, що мені хочеться провалитися крізь землю й опинитися якомога далі звідси.

І що тепер? Він ударить мене у відповідь? Я не знаю, що думати. І від цього стає по-справжньому страшно.

Здригаюся, коли раптом у двері гучно стукають. Незнайомець нарешті відводить від мене погляд.

— Кіро, негайно відчиняйте! Я знаю, що ви тут! — лунає чоловічий голос із-за дверей.

Спантеличено кліпнувши, зиркаю на чоловіка поруч. А він, хмикнувши, зловтішно кидає:

— О, мала, схоже, в тебе іще проблеми. А тепер кажи, хто там за дверима. Якщо хочеш, аби я тебе не віддав йому...

Нервово ковтнувши, з надією зиркаю на незнайомця і питаю:

— А якщо я скажу, то ти не віддаси мене?

Чоловік хмикає і відмахується:

— Я подумаю. А тепер кажи, хто за дверима.

Стискаю жовна. Мені дуже страшно. Але вибору в мене нема. Тепер мізкую, як бути далі — скористатися жіночим прийомом та втекти через вікно чи все ж сказати йому правду.