5. Заява незнайомця

КІРА

Щойно ми опиняємося у вбиральні, я відразу прямую до рукомийника. Треба негайно запрати пляму з футболки, поки цей качок не зірвався на мені криками. Хоча, зважаючи на його настрій та крутий норов, він цілком здатен виставити мені рахунок за зіпсований вечір, настрій і, можливо, навіть за моральні збитки.

Я стискаю мокру тканину й подумки рахую до десяти. Намагаюся впоратися з емоціями та подолати страхи. Хоча зараз мене хвилює зовсім не брудна футболка цього мена, а батькова охорона у клубі.

Минає буквально кілька секунд, я навіть не встигаю нічого зрозуміти, як раптом за спиною гримають основні двері.

Я здригаюся. Я ще навіть не встигла відкрити кран. Наступної миті чую виразне клацання замка. Страх липкою павутиною охоплює тіло. Повільно повертаю голову.

Кремезний незнайомець з оголеним торсом прямує до мене впевненою ходою. Він суне на мене, мов танк, який грозиться знищити все на своєму шляху. Кубики на його торсі напружені. А на обличчі — така похмура рішучість, що мені мимоволі хочеться зробити крок назад. От тільки відступати нікуди. Позаду рукомийник, попереду — розлючений красень. І чомусь я зовсім не впевнена, що друге слово в цьому визначенні зараз доречне.

— Мала, ти зіпсувала мені вечір. І тепер чистою футболкою ти не відмажешся.

Він зупиняється впритул і суворо дивиться на мене згори вниз. Я розгублено задираю голову, намагаючись зрозуміти, що саме він собі надумав. Тіло тремтить, а від такої близької присутності почуваюся ніяково. Ще й тіло якось дивно реагує на цього чоловіка.

Так, я облила його коктейлем. Звісно, його футболка тепер схожа на витвір сучасного мистецтва. Але ж не навмисно! Невже через таку дрібницю потрібно замикати двері й насуватися на мене, наче я йому винна мільйон?

Мені трохи страшно, не буду приховувати цього. Особливо коли він стоїть так близько, а я навіть не знаю, що в нього на думці. Проте мовчки ковтати його погрози теж не збираюся.

— Що ти маєш на увазі? — обережно запитую. — Зрештою, якщо хочеш, поїхали, я куплю тобі нову футболку. Не потрібно нити.

— Нити? — вибухає накачаний красень. Він обережно рукою підіймає моє підборіддя і, дивлячись пильно в мої очі, у вуста буквально шипить: — Ти поїдеш зі мною, мала.

Я кліпаю, сподіваючись, що неправильно його почула. Хоча від його слів мороз по тілу. Я з ним не поїжу. Що він собі вигадав?

— У сенсі? — налякано перепитую.

— Без сенсу, мала, — підходить він іще ближче, нахилившись до моїх вуст. Я вся зіщулююся і відчуваю, як від цього жесту сироти виступили на шкірі. А він тим часом зверхньо додає: — Дивитися треба, перш ніж махати коктейлями.

Оце так! Він серйозно? Він же сам під руку підліз. А я тепер ще й винна. Ні, ну нормально так.

За всієї пікантності ситуації, у яку я примудрилася втрапити, це вже перебір. Одна справа — вимагати вибачень за зіпсований одяг, і зовсім інша — вирішувати за мене, куди я маю їхати й що робити. Хай обламається, я нікуди з ним не поїду.

Мій страх на мить відступає, поступаючись обуренню та скривдженій гордості.

— Ти сам винен! Дивитися треба, куди сунеш, — випалюю йому просто в обличчя.

Щойно слова злітають із моїх губ, як я розумію, що, можливо, варто було прикусити язика. Змовчати. Але пізно. Незнайомець різко хапає мене за потилицю й притягує до себе, буквально притулившись до мого чола своїм. Адреналін від цього жесту буквально спалахує в мені.

Я розгублено впираюся долонями в його накачане тіло. Тверді м’язи здригаються від доторку моїх прохолодних долонь. Але не зважаю, намагаюся відсторонитися, проте він тримає мене надто міцно. І після мого жесту ще міцніше притискає мене до себе. Відстань між нами зникає, і я відчуваю кожен його рух, кожен напружений м’яз під своїми пальцями.

— Не борзій, мала, — шипить він мені просто у вухо. — Ти зараз же поїдеш зі мною. І вередувати не смій. Я не можу з’явитися у залі в такому вигляді. Ти зіпсувала моє нічне полювання, отже, моїм трофеєм сьогодні будеш ти.

Від його слів по спині пробігають неприємні мурашки. Я завмираю, не знаючи, як реагувати. Ще кілька хвилин тому переді мною був нахабний тип із мокрою футболкою, а тепер він поводиться так, наче має на мене якісь права.

Та хто він узагалі такий?! І куди, в біса, збирається мене везти? У мене ступор. Який іще трофей? Він взагалі адекватний?