4. Геніальна ідея

КІРА

Погляд хаотично стрибає по клубу: біля проходу стоїть ще один із батькових охоронців. Я впізнаю його відразу. Ще зовсім недавно цей двометровий здоровань слід у слід ходив за мною вдома, а тепер, схоже, таки знайшов мене тут.

Кров відливає від обличчя. Я мимоволі стискаю мокру футболку незнайомця в руках, намагаючись не видати свого страху. Охоронець дивиться просто на мене. Навіть звідси я бачу, що він уже впізнав мене.

Розумію: ще мить — і він підійде. Схопить за руку, витягне з клубу й доправить додому, де на мене чекає розлючений батько.

А завтра... Ні! Я не хочу про це думати!

Погляд стрибає на розлюченого незнайомця. Схоже, це мій єдиний шанс втекти від батькової охорони. І я не можу ним не скористатися.

— Я... Я все виправлю, — швидко вимовляю, кліпаю, вдаючи провину. — Тільки не тут. Краще ходімо звідси. Будь ласка.

Чоловік здивовано дивиться на мене. Його брови ледь помітно здіймаються, ніби він не розуміє, що раптом зі мною сталося.

Звісно, не розуміє. Звідки йому знати, що я зараз боюся не його, а того, хто стоїть за його спиною?

— Будь ласка, — повторюю тихіше, благаючи його поглядом.

Я не можу дозволити собі ще одну хвилину зволікання. Охоронець уже рушає з місця, і від цього руху в мене все холоне всередині. Паніка стискає нутрощі.

Незнайомець переводить погляд туди, куди дивлюся я, але часу з’ясовувати, що саме привернуло його увагу, немає.

Я несміливо підводжуся зі стільця, притискаючи мокру футболку до себе. Ноги здаються ватяними. Я не знаю, що сказати Леї, як пояснити свою поведінку й чому раптом збираюся піти з незнайомим чоловіком, якого ще кілька хвилин тому випадково облила напоєм.

Але я переконана: подруга мене зрозуміє, а зараз мені потрібно негайно забратися звідси.

Чоловік несподівано хапає мене за руку й веде в бік коридору, де розташовані вбиральні. Я ледве встигаю за ним, намагаючись не перечепитися на високих підборах.

Його рука міцно стискає мої пальці, а я налякано озираюся через плече, боячись побачити батькового охоронця поруч із нами.

— Кіро! Куди ти? — гукає Лея й поспішає за нами.

Я не відповідаю. Просто йду за незнайомцем, сподіваючись, що ще й він не почне ставити запитання.

— Кіро, що відбувається? — подруга наздоганяє нас і не відстає ні на крок.

Я лише міцніше стискаю футболку вільною рукою.

Як я їй усе поясню? Як розповім, що мене шукає батькова охорона?

Я не можу це зробити тут. І точно не зараз. Усі пояснення — потім.

— Леє, зачекай мене у залі. Я зараз повернуся та знайду вас.

— Точно? Ти впевнена? — з довірою перепитує подруга.

— Точно.

Незнайомець завертає за ріг коридору, подалі від галасливого залу. Музика стає приглушеною, але моє серце й далі шалено гупає в грудях.

Видихаю, бо Лея таки пішла, озираюся востаннє, аби переконатися, що ми самі. Охоронця наче не видно. Але це поки що. Я добре знаю батька. Якщо він вирішив повернути мене додому, то просто так не відступиться.

А я не збираюся здаватися. Не сьогодні. Я не хочу цього весілля, отже, його не буде. Напевно...

Я ще нічого не знаю, але в моїй голові з’явився геніальний план... принаймні, мені так здається.