3. Вимога незгайомця

КІРА

Я великими очима дивлюся на незнайомця, який, здається, остаточно втрачає терпіння. Чоловік надто відверто дивиться на мене. Емоції, що ходять на його обличчі, страшенно лякають мене. Серце починає битися в шаленому ритмі, бо втекти ще й звідси я не можу. Бо не впевнена, що втечу. Я кліпаю, коли суворий незнайомець демонстративно стягує через голову свою мокру футболку, оголюючи накачаний торс і міцні біцепси.

Ще раз спантеличено кліпаю.

Ні, ну це вже занадто! Він що, збирається влаштувати тут виставу через якийсь келих мохіто?

Щоправда, коли мій погляд мимоволі ковзає по його оголеному торсу, я на мить забуваю, що саме збиралася сказати. Чоловік має чудову фізичну форму, і це важко не помітити чи ігнорувати. Але його розлючене обличчя швидко повертає мене до реальності.

Він кладе мокру футболку мені на коліна.

— У тебе п’ять хвилин, аби виправити це. Бо інакше...

Чоловік нахиляється до мене, і я мимоволі відхиляюся назад. У його погляді стільки невдоволення, що мені стає страшно. Кліпаю, і мій погляд прикипає до його красивих вуст. І в тілі вже коїться щось дивне.

Чудово. Просто чудово, Кіро. Ти майстерно вмієш притягувати проблеми!

Намагаюся опанувати себе та опускаю погляд, бо, дивлячись на ці вуста, мені хочеться торкнутися. Напевно, у мене на тлі стресу відбулося ще й коротке замикання в мізках. Мені й без нього вистачає проблем. Завтра весілля, батько погрожує знищити життя моєму другові, а тепер ще й цей незнайомець вирішив, що я повинна негайно вирішити проблему його мокрого одягу.

Ще раз кліпаю, проганяючи спокусливі бажання геть. Та що ж за день такий?!

— А що тут відбувається? — раптом зовсім поруч чую голос Леї.

Нарешті! Здається, мене врятовано.

Я повертаю голову й бачу подругу, яка нарешті знайшла мене серед натовпу. Вона переводить погляд на мене, тоді на незнайомця, а потім помічає футболку в мене на колінах.

— Кіро-о-о, — спантеличено протягує вона. — Ми там із дівчатами столик знайшли...

Я навіть не знаю, що їй сказати. Як пояснити, чому переді мною стоїть розлючений чоловік із голим торсом, а я тримаю його мокру футболку?

— Леє, я...

Та незнайомець, схоже, зовсім не збирається звертати увагу на появу Леї. Він не дає мені договорити.

— Час пішов, — жорстко нагадує він, вирівнюючись. — У тебе десять хвилин.

Переводжу спантеличений погляд на нього. Він серйозно? Невже він справді думає, що я зараз побіжу шукати пральню й чаклувати над його футболкою? Ага, вже розбіглася. Добре, що Лея поруч.

— Я не буду...

Але раптом моє обурення швидко відступає, щойно я краєм ока помічаю знайому постать серед натовпу просто за його спиною.

Моє серце пропускає удар. Ні. Тільки не це!

Батькова охорона вже тут. Як вони вирахували мене? Скільки їх тут? І, що тепер робити? Додому я не хочу. У мене паніка. Навіть качок навпроти вже не так лякає, як батькові пси.