2. Мохіто на його футболці

КІРА

Сьорбаю свою солодку воду з м’ятою і намагаюся зосередитися на ритмі музики.

Подруги вже в дорозі. Лея написала, що вони скоро будуть, а я поки маю зайняти для нас місце й не наробити дурниць.

Останнє, звісно, звучить особливо смішно, враховуючи, що я щойно втекла з дому за кілька годин до власного весілля. І тепер навіть толком не знаю, що робити з тією втечею.

Та нехай!

Музика змінюється, натовп біля танцювального майданчика вибухає захопленими вигуками. Хтось зачіпає мене ліктем, і я підсуваю келих ближче до себе, намагаючись не розлити напій та дочекатися подруг, не зірвавшись на комусь.

Саме в цей момент за спиною крізь гучну музику лунає знайомий голос:

— Кіро!

Це Лея! Душа підстрибує на радощах.

Я миттєво повертаюся, широко усміхаючись, бо нарешті дочекалася. З подругами буде спокійніше. Може, вони хоч трохи заспокоять мене.

Не встигаю розгледіти, звідки долинає голос подруги, як мене хтось штовхає. Чиясь рука опиняється зовсім поруч. Я ненароком зачіпаю плечем молодика, який саме проходить повз мене, і моя рука з келихом автоматично летить догори.

Усе відбувається за секунду. Лід вислизає з-під м’яти. Зеленуватий напій хлюпає через край і розтікається по білій футболці незнайомця.

О ні. Тільки не це.

Я завмираю з напівпорожнім келихом у руці, дивлячись на величезну мокру пляму на грудях кремезного підкачаного молодика. Кілька крапель стікають униз, а шматочок лайма, здається, намертво прилип до тканини.

Повільно підводжу наляканий погляд і зустрічаюся з очима, з холодним, суворим виразом обличчя. От дідько. Мені гайки!

Чоловік дивиться на мене так, ніби я щойно не просто зіпсувала йому футболку, а особисто зруйнувала всі його плани на вечір. Його погляд темний, важкий, розлючений. Він, насупившись, мовчить. І чомусь це мовчання лякає мене більше, ніж якби він одразу почав кричати.

Я кліпаю, намагаючись зібрати докупи думки. Музика гуркоче, люди навколо сміються, хтось протискається до бару, але я бачу тільки цього чоловіка й зелену пляму на його грудях. Чудово, Кіро. Просто чудово. Було замало проблем — треба ще.

Ти втекла від батькової охорони, ризикуєш зірвати весілля, яке може зруйнувати твоє життя, і тепер ще й облила незнайомця. А судячи з його оскаженілого виразу обличчя, він мені цього точно не подарує.

А може, це знак? Може, мені варто було залишитися вдома й лягти спати, а не шукати собі іще більше проблем на свої другі дев’яносто?

Від нервів міцніше стискаю келих і змушую себе хоч щось сказати. Треба ж якось вибачитися.

— Перепрошую. Я не навмисно.

Суворий незнайомець ще більше хмуриться. Він переводить погляд із футболки на моє обличчя. Надто повільно. Його брова ледь помітно повзе вгору.

Ой. Здається, мій внутрішній інстинкт самозбереження сьогодні теж вирішив втекти від мене.

На мить мені здається, що цей похмурий, суворий чувак зараз посміхнеться. Ну, принаймні мені так цього хочеться. Але ні. Його обличчя залишається непроникним, а погляд ковзає по мені, затримуючись на моєму обличчі.

Я раптом усвідомлюю, наскільки близько він стоїть.

Високий. Широкоплечий. У простій білій футболці, яка не приховує його міцної статури. Темне коротке волосся трохи недбало стирчить у всі боки. Різкі риси обличчя й така впевненість у кожному русі, що хочеться наїхати на нього, що нема чого лізти під руку, але мовчу, бо почуваюся-таки винною.

Розгублено кліпаю, бо усвідомлюю: цей красавчик зараз точно вибухне, адже я зіпсувала йому вечір. Не вигадую нічого кращого, як демонстративно повернутися до бару, ніби нічого не сталося. І де ж це Лея? Це ж вона кликала мене... Чи, може, ні?

І саме в цю мить чую, як телефон у моїй сумочці починає вібрувати. Дістаю його з сумочки і завмираю. На екрані висвічується повідомлення від батька:

«Кіро, не знаю, де ти, але негайно повернися додому. Не змушуй мене приїжджати самому, бо гірше буде...».

У мене все холоне всередині. Повільно піднімаю очі й оглядаю клуб, намагаючись зрозуміти, звідки він знає.

І раптом усвідомлюю, що цей вечір може закінчитися значно раніше, ніж я сподівалася. Моя свобода триває всього десять хвилин. А завтра мені доведеться вийти заміж за чоловіка, якого я ніколи не бачила.

Здригаюся від того, що хтось різко розвертає мене до себе. Я ледь не впала з барного стільця. Великими очима дивлюся на незнайомця, облитого моїм мохіто. Після повідомлення батька я геть про нього забула. Важко зітхаю і молюся, аби Лея чимшвидше прийшла до мене, бо відчуваю: добром це не закінчиться. Цей качок точно не вибачить мені мого зухвальства. І про це свідчить його розлючений погляд.