1. Хочу відірватися

КІРА

Музика б’є по вухах так, що думки нарешті починають губитися в цьому шаленому гулі. Мабуть, ритм музики — це саме те, що мені зараз потрібно. Аби не думати. Не згадувати. Не уявляти, що чекає на мене завтра.

Краще просто тупо сидіти біля барної стійки, тримати в руці келих із безалкогольним мохіто й намагатися дихати рівно. Дідько. Але навіть вирівняти дихання в мене сьогодні не виходить.

Я роблю ще один ковток напою, відчуваючи, як холодна м’ята освіжає пересохле горло. Лід тихо дзенькає об скло, а я мимоволі озираюся через плече — чи бува нікого з батькової охорони немає за спиною.

Поки що чисто. Але чи надовго?

Минуло хвилин десять відтоді, як я втекла від батькових двометрових церберів, і, здається, моє серце досі не отримало повідомлення, що небезпека залишилася позаду. Воно гупає так, ніби я не через чорний хід вислизнула з власного будинку, а пробігла цілий марафон.

Зате я тут. У нічному клубі. У короткій чорній сукні, яку батько точно не схвалив би, з розпатланим волоссям і бажанням послати до біса весь світ. Ну, звісно, не всіх, а особливо одну конкретну людину — свого батька.

Знову роблю ковток мохіто. Намагаюся провести дихальну практику, аби хоч трохи заспокоїтися. Я чекаю на подругу. І знаю, що коли вона буде поруч, я почуватимуся спокійніше.

На мить заплющую очі й відкидаю голову назад. Даремно намагаюся не думати про те, що трапилося. Голос батька знову спливає в пам’яті, чіткий і холодний, наче він стоїть просто за моєю спиною:

— Якщо ти не вийдеш заміж за Крутого, то вважай, що в тебе немає ані дому, ані сім’ї. Та зауваж, що тоді твого товариша Олександра я посаджу за ґрати й знайду за що. А його родину пущу по світу. І тоді Урбани не тільки зненавидять тебе, а й проклянуть.

Я стискаю келих у руці так сильно, що пальці починають боліти. Ненавиджу батька за ці ультиматуми. Невже не можна було вигадати нічого кращого, як владнати свої проколи? Але ні, тож нащо мізки напружувати. Краще мене за того страхопуда видати. Бо його батьки мають кошти... А я вже біжу та підскакую, аби вийти за нього заміж. Якби ж то не так!

Я ненавиджу батька за те, що не залишив мені жодного вибору. За те, що одним своїм рішенням зруйнував не лише моє життя, а й життя людей, які навіть не причетні до наших сімейних проблем.

Олександр не заслуговує на те, щоб через мене опинитися за ґратами. Його рідні теж ні в чому не винні. І батько це чудово розуміє. Тому й тисне. Бо знає, що я не зможу просто відвернутися й дозволити йому втілити ці погрози у життя.

Я розплющую очі й дивлюся на своє відображення в дзеркальній стіні за баром. Звідти на мене дивиться якась незнайомка. Гарна, навіть занадто, якщо вірити словам подруг. Із підведеними очима, нафарбованими губами й виразом обличчя людини, яка ось-ось або заплаче, або когось придушить. Але це в мені говорить відчай. Бо завтра...

Завтра я маю стати дружиною чоловіка, якого навіть в очі не бачила. Дружиною Валерія Крутого. Матусиного синочка. Якому вже сорок перший рочок пішов, а він ще не одружений.

Блін! Та між нами двадцять років різниці, це взагалі нормально?

Та хто мене питав — уже все вирішено. Крім одного маленького нюансу: я не хочу заміж за цього чоловіка! Я не лялька, яку можна вбрати в білу сукню, передати з рук у руки й оголосити, що тепер вона належить іншому. У мене є власні бажання, плани, мрії. Принаймні були, поки батько не вирішив, що моя доля — це розмінна монета в його дорослих іграх.

І що тепер? Можна втекти назавжди? Але куди? За які гроші? І як довго я зможу ховатися від людини, яка має зв’язки, охорону й достатньо впертості, щоб перевернути місто догори дриґом? Де б я не заховалася, батько знайде мене.

Але сьогодні я не хочу шукати відповідей.

Сьогодні я хочу хоча б кілька годин побути просто Кірою. Не донькою впливового чоловіка. Не нареченою якогось Крутого. Не дівчиною, якій пояснюють, кому вона винна своє майбутнє, а просто собою. Хочу відірватися та забути про все на світі, доки охорона батька не знайшла мене.