В обіймах темряви

                                                              «В обіймах темряви»

                                                                 Samuel V. Sidney

Анотація: Розчарувавшись у самій близькій людині, котрою Міра увесь час вважала свого хлопця, вона починає вести себе зовсім інакше, не властиво для неї, скромної студентки. І для забави фліртує з новим викладачем зарубіжної літератури. Він з легкістю відповідає їй взаємністю – це те, чого дівчина очікує менше всього. Почуття на якусь мить стають щирими, пристрасними, з великою силою притяжіння і водночас тісно переплетеними темною павутиною ночі. Але з ним щось не так. Вона відчуває неймовірно магнетичну енергію, котра виходить від нього. Темрява дуже тісно тримає та поглинає його. Одного разу Міра випадково бачить, як він холоднокровно вбиває іншу людську істоту. Що він зробить з нею?? Що вибере? – розчленує її на шматки у найближчий повний місяць.. Іронічно чи по-справжньому закохається в неї? Або все ж таки вб’є..

«Все що я хочу – просто одного разу побачити тебе у світлі. Але ти ховаєшся серед кольору ночі. Все що я хочу – просто одного разу і назавжди, і знову.. Я чекаю на тебе, стою у світлі. Але ти ховаєшся серед кольору ночі. Благаю, хоч на мить вийди з кольору ночі…»

Його в ній чомусь вже більше нічого не приваблювало. Вона стояла на кухні, одягнена в прозору світлу блузу, і нашвидкуруч готувала їжу. Кицька терлась у її ноги, і чекала, коли вона її погодує. На столі в кутку біля вікна знаходився комп’ютер, на котрому вона водночас дописувала свою дипломну роботу і відповідала на повідомлення у гаджеті. Кіпа надрукованого матеріалу вже давно стосом зайняла підвіконня. У вікні тьмяне сонце пробивалось крізь щілини між багатоповерхівками на горизонті, і заливало своїм світлом приміщення кухні.

Він зайшов на кухню, і навіть не подивився на неї. Вона сказала йому – «Привіт». Але він тільки щось промлямлив у відповідь, налив склянку води, взяв у руку і зник у дверях вітальні.

Приготувавши сніданок, вона поставила їжу на піднос, - омлет, пиріжки, листя салату, усе як він любить, його улюблену каву, заварену так як йому завжди подобалось. Вона хотіла радісно це все йому подати, і зайшла до вітальні. Але на мить зупинилась. Він не бачив її. Вона так і залишилась стояти у дверях вітальні з цим щирим підносом в руках. Промені ранкового світла стали вже досить яскравими і попадали на її світле волосся, стан. Вони підсвічували її прозору легку блузу, окрім котрої на ній більше нічого не було. Сонце торкалося її шкіри, бликами переливалось на руках, обличчі. Але він наче її не бачив і не помічав цього. Вони жили у паралельній реальності. Він лежав на ліжку і дрочив. Вона розвернулась і швидко вийшла з кімнати.

Минуло ще десь хвилин двадцять, як вона вдягнулась, і бігла в університет на пари. Маршрутка, метро, пішки, вуз. Доріжка, бруківка, поворот. Щодня один і той же наполегливий маршрут. Але вона любила університет, бо таким чином мала змогу вириватись з цього круговороту у іншу реальность. Особливо їй подобалось місце, де знаходився навчальний заклад – у центрі міста. До нього їй потрібно було проходити однією з центральних вулиць міста, котра особливо притягувала своєю незвичайністю та енергетикою.

- Міра, ти де? Ми ж домовлялись! - повідомлення знову сколихнуло гаджет.

- Проходжу ворота, - відписала біжучи вона.

Територія університету була великою. Багато алей та дерев, лавочок та куточків для читання книг. Дівчата, подруги Міри, вже чекали її, щоб зайти разом, бо сьогодні вони домовились прийти в кольоровому одязі, аби виразити протест проти прийнятого на днях вузом рішення про два кольори для форми університету – синій і сірий. Студенти повинні були носити форму тільки в цих кольорах. Подруги Міри - Анабель та Соня були більш розкутими аніж вона сама. Міру завжди щось стримувало, вона ще добре пам’ятала правила, у яких жила, котрі вона сама собі встановила. Набагато суворіші, аніж в інших людей. Не чіпай, відповідай, дотримуйся. Та самі люди цьому не сприяли, вона відчувала, що щохвилини їй потрібно захищатись, захищати своє право на існування у тому світі, яким вона його для себе бачила. З приводу форми, це більше була просто забавка з її сторони, зробити щось інше, не таке як завжди. Це додавало азарту. Тому вона підтримала подруг у їх вихідці. Хоча можливо не до кінця розуміла, чому саме вона це робить.

- Чого так довго! – підходячи до дівчат, почула вона. – Давай скоріше, - і вони потягнули її, ховаючись у лабіринті алей. Соня стягуючи з себе одяг, дістала з сумочки кольорові спідниці, роздала їх дівчатам. Перевдягнувшись за декілька хвилин трійка вийшла до головного корпусу і попрямувала на пари.

- Ці спіднички надто короткі! – Мірі було якось незручно. – Усе це безглуздо!

- Ой, перестань, у тебе є що показати! Ці ноги покликані таке носити!

- Дивись, це наш новий викладач зарубіжної літератури! Він такий красень!

Проходячи повз, Анабель, це було властиво для неї, зачепила його розмовою:

- Здрастуйте! А ви наш новий викладач?!

Він чемно привітався та окинув дівчат поглядом. Проте Анабель продовжила більш розв’язно: