Частина 19

– Хто цей чоловік який стоїть поряд  твоєї мами? – спитав байдуже він,  дивившись сторону, де стояли леді Джулія з капітаном,  які бурхливо щось обговорювали , що дівчина звела на Грегора запитальний погляд та подивились в сторону куди дивився чоловік та зустрілись поглядами . – Дивлячись  на нього,   можна сказати що він має титул, становище, вплив на суспільство, чого не скажеш про його зовнішній вигляд…схоже багато подорожує…

Ліззі глянула на Грегора. Вона не хотіла казати що це той чоловік за якого вона має вийти заміж примусом проти її волі. Але чоловік сприйняв мовчання не дуже приємно що стиснув її руку так що дівчина вивільнила руку з долонь Грегора. Після довгої паузи яка панувала між ними дівчина промовила : 

–Цей чоловік капітан Альберт Вотерс -відповіла вона не зводячи очей з чоловіка–Ми з ним маємо заручитися восени...

Грегор на мить затримав погляд на Елізабет та ковзнув нижче-до губ дівчини які магнітом манили його. Його обличчя миттю зробилось холодним , але не приховував біль який встигла побачити дівчина в його сірих очах. Чи то були барви ревнощів , чи то просто доля так лихо пожартувала  над ним чоловік не розумів. Але не бажав одного : щоб Елізабет була з тим бідним шляхтичом і це його поглинало повністю, як полум’я, що тихо, але нестримно розгорається всередині. Він відвернувся, наче це могло допомогти йому втекти від почуттів, що вирували всередині. Крок у бік — і ось він вже не поряд із нею, а за крок від тієї прірви, у якій ховалася правда: вона не належала йому.

– Заручини, – глухо повторив він, ніби перевіряючи, чи не привид йому це прошепотів.

Елізабет мовчала. Вітер легенько ворушив пасма її волосся із вікна зали, а всередині неї, здавалось, усе завмерло. Грегор же стояв, мовчки борючись із собою, з долею, з усім тим, чого не міг змінити.

– Чи ти… – почав він, але не договорив. Слова тонули у гіркоті, що душила горло. – Чи ти сама цього хочеш?

Запитання повисло в повітрі, наче останній шанс.

Елізабет повільно зітхнула, її погляд був сповнений тіней, яких не приховати жодною посмішкою:

– Це… не має значення, – тихо сказала вона, не дивлячись на нього. – Рішення ще не прийнято…Тож мені до осені  треба подумати над цим питанням.

Грегор зціпив зуби. В його очах майнула буря — не гніву, а безсилля. І все ж, десь у глибині душі, визрівало інше рішення. Він не міг стояти осторонь.

– Якщо рішення ще  не прийнято, – сказав він спокійно, але рішуче, –  то ти сама відчуєш як вчиняти за потрібне…або розірвеш ці заручини.

Вона здригнулася. Її погляд зустрів його – прямий, ясний, мовчазний… і вперше за весь цей час у ньому був відчай, змішаний з надією.