Частина 17

В той час коли бал вже був у самому розпалі дівчата виглядували з вікна маркіза, якого найбільш очікували побачити серед гостей. Особливо серед молодшої– Елізабет Але його все не було і не було , що Ліззі зняла з себе накидку та сіла на край ліжка та склавши руки нахилила голову. Дівчина була пригнічена що чоловіка все нема, але не ховала своєї надії знову побачити Грегора. Свого любого брата, якого з одного боку любила понад усе, але з іншої- відчувала до нього  магнетична тяжіння,  від чого її кидало в жар та незвідані відчуття. Вірджинія  побачивши сестру мрійливому стані, припустилась з стільца й легенько стукнула сестру по нозі, що та мов від сну прокинулась, різко піднялася та підвела голову до сестри. Спостерігаючи за Елізабет,  Вірджинія помітила , що вона перестала думати про чоловіка та попросила разом піти вниз де зібралась частина гостей. Дівчата спускались зі сходів і старша сестра інколи кидала погляди на Ліззі, що тій стало ніяково і зиркнула на неї.

–  Ти весь час будеш на мене так зиркати?- спитала вона просто коли вони зайшли у велику залу, яка була з панорамними вікнами та виднілись гарні краєвиди - Мені набридли ці споглядання, йдем до гостей!

- Ото ж бо....все про свого брата думаєш, ніби він щось надприроднє зробив-глузливо посміхнулась Вірджинія сестрі.

– Взагалі то я вже про нього і не думала, поки ти не заговорила за про нього ... і досить сперечатись. Ми н...не малі...- відповілась вона та виразними очима поглянула  на сестру, але щось змусило її замовкнути, відвести від неї погляд та звела зор  на високу постать, яку впізнала би  з тисячі чоловіків які перебували тут і зрозуміла хто стоїть  не далеко від неі. Ноги перестали відчувати землю, мов вони  кудись провалювались, але рука сестри не дала їй того зробити і Елізабет поглянула на сестру- Вибач, я...мені здалось що я побачила Грегора...не зважай

Вірджинія  подивилась в сторону куди дивилась сестра і побачила, що і натяку не було на появу маркіза та  звела плечима. Однак хотіла щось сказати сестрі як позаду почула голос жінки яка проходила повз них до буфету, але випадково натрапила на дівчат. 

— Можливо марево в неї- промовила якась жіночка зсаду них що дівчата допитливо  обернулись до пані. Елізабет прижмурилась та прискріпливо вивчала паночку, що та своїм виглядом нагадувала леді зі знатної сім'ї. Дівчина пригадувала де могла бачити цю особистість, але нічого не спадало на думку. Амелія зрозуміла, що вона можливо впізнала її , але обізналась і вважала цю жінку за когось іншого. - Мабуть міс, душно в приміщенні. Може хай вона подихає свіжим повітрям.

Елізабет подивилась на неї затуманенним поглядом та кивнула жінці.

–  Дякую вам за турботу, леді.- пробурмотіла вона- А ми знайомі? - сказала вона  та щось пробурмотіла сестрі, що та дівчина зникла з натовпу залишаючи наодинці Елізабет  та ту загадкову жінку.

–Боюсь, що навряд чи , але могли десь випадково бачитися–пробурмотіла вона дивлячись на дівчину та відвела зор у віконце де побачила свого сина , який стояв в альтанці та про щось думав. Амелії було дуже шкода свого сина і за того що він пережив потрясіння своєму житті , але пишалась його силою духу та знову подивилася на Елізабет. — Гарна у вас галявина та місцина. Чесно кажучи я приємно втішена, ваша матір так постаралася . Мені б такої організованості як неї .

Дівчина мило посміхнулась жінці. Елізабет одразу сподобалося в її оточенні, що вона ні на хвилину не відходила від неї. Дівчині було комфортно в оточенні леді де Міллер що вона  перепросила вибачення та пішла на галявину. Коли вона пішла  Амелія посміхнулась до дівчини та проводжала її зацікавленим поглядом , та спостерігала як вона проштовхується через натовп аби побачити ( як вона припускала і не помилась в своїх роздумах) через стільки місяців маркіза.

Дівчина проштовхнулась через натовп та пішла на балкон, а потім звернула на галявину і завмерла на місці.… Він все ж таки приїхав, зрадівши подумала вона. Вона стояла як   зачарована та милувалась красою чоловіка дивилась на Грегора. Там стояв маркіз. Один в альтанці та ніби про щось думав.  Елізабет подумала, шо  доля зводила їх разом, інакше його тут не було, але дівчина порахувала себе в цьому наївною і усвідомила, що його просто  запросила іі матір. Почувши  раптом чиїсь кроки, які зіпсували його спокій підвів голову та подивився на ту обвиниватицю , котра обходилась йому кузиною. Чоловік обдарував її тим же холодним поглядом, але нічого не сказав та повернув голову. Елізабет набравшись сміливості сприйняла зухвало цей його зор , що інколи бентежив її та підійшла до нього.

– Я рада вітати вас у нашому маєтку, маркізе- прошепотіла вона, що її власні слова озвалилися ехом.- Чесно кажучи я так вірила що ви приїдете і бачите ви тут.

– Я теж радий не більше ніж ви- пробурмотів він не наважаючись поглянути на дівчину до якої так і хотів доторкнутися, але не міг, бо вважав це найбільшою мукою, карою та стражданням за його нікчемне житття та швидко перемкнувся- Бачите, Елізабет, коли в щось щиро віриш, то одразу все збувається варто лише докласти зусилля.

–  Маркізе...

- Не треба формальностей Елізабет-відрубав він 

– Грегоре...- прошепотіла вона тихо, що здавалось її слова озвались ехом  - Я не розумію чому ви ненавидите мене?

– Тебе? - перепитав він здивований її наївністю та за недовгий час поглянув на неї, так що  його погляд навів страх на неї , але не зіпсовувало його гарного обличчя- Я тебе не ненавиджу.

– Тоді що вас так турбує? Поділіться своїм болем, розкажіть мені, благаю вас!

Грегор довго дивлявся в обличчя Елізабет зрозумівши чи їй можна довіряти після того всього що він пережив у своєму житті.  Його було тяжко говорити про рани які багато років не можуть загоїтись через непрошені спогади які приходили раптріо або уві сні. та перемкнувшись на дівчину змирив її смиренним зором. 

–Я…я не можу, Ліззі-прошепотів він -Спогади занадто гіркі щоб про них говорити особливо вам.