Частина 14

Сонячні промені лагідно проникали в кімнату, де сиділа Елізабет, склавши ноги по-турецьки на ліжку. В руках у неї була книжка, але думки знаходилася далеко — після тривалої прогулянки з сестрою вона нарешті залишилася наодинці. Очі стомлено заплющились, ноги гуділи, що дівчина, не зчувшись, заснула.

Сон прийшов раптово й з лиховісною силою захопив її. Вона бігла лісом, заплутуючись у власному подиху, а позаду — важкі кроки та постать незнайомого, велетенського чоловіка, що наближався невідворотно. Гілки хльостали по обличчю, серце шалено гупало у грудях. У наступному видінні — Грегор, закривавлений, зі стражданням у погляді, простягає до неї руку і благає про допомогу. Його голос розривав тишу сну.

Елізабет прокинулася різко, важко дихаючи. Сіла на ліжку, провела долонями по обличчю. Її плечі тремтіли. Вона підвелася й підійшла до дзеркала. У відображенні — знайома постать, але в очах тривога, яку вона не могла пояснити. Вона не вірила в сни, не довіряла картам чи передбаченням, але цей сон був надто реалістичний, надто відчутний. По тілу пробігли мурахи. Особливо страшно було за Грегора.

Вона відчувала біль від самої думки, що у нього є вороги, ті, хто хоче йому зла. Її єдине бажання — захистити його, вберегти. Але що вона може сказати? Хіба він повірить? Хіба не засміється? Її слова здадуться маячнею. Отже, вона вирішила мовчати. Залишити все в собі.

Погляд ковзнув до вікна. День був світлим, ясним. Елізабет помітила, що на вулиці хтось метушиться. Здавалося, до чогось готуються. Її охопила цікавість. Вона підійшла до туалетного столика, де на стільці лежала її оксамитова сукня — кольору, що ідеально пасував до її очей. Заховавшись за ширму, вона швидко перевдяглася, і мов пташка випурхнула з кімнати, мало не злетівши на сходах у поспіху — сніданок чекав, а з ним і відповіді.

Батьків вона не застала, але побачила біля порога дворецького Людвіґа. Він стояв нерухомо, наче статуя, вдивляючись у далечінь, не ворухнувшись ні на крок. Сонце торкалося його посрібленого волосся, а в обличчі читалась якась дивна зосередженість — ніби він очікував чогось невимовного.

— Людвіґ, а де батьки та сестра? — спитала вона, підходячи ближче.

Чоловік повільно відвів погляд від горизонту й подивився на неї.

— Ваші батьки та сестра вже давно поснідали, міс. Вони зараз у садовій альтанці, а ваша сестра кудись поскакала верхи.

— А що відбувається на вулиці? — настирливо поцікавилася вона, вже розуміючи, що щось приховується.

— Перепрошую, міс… — дворецький зам’явся, очі його почали бігати, — але так, буде бал. Ваші батьки складають списки запрошених. Урочистість планується у вашому маєтку.

— А маркіз де Міллер? Він буде? — спитала вона з ледве прихованим хвилюванням.

Людвіґ стиснув губи й ледь усміхнувся, здвигнувши брову.

— Не знаю, міс. Останнім часом у маркіза багато справ. Він змушений відмовлятись від більшості запрошень.

— І все ж… вам нічого не відомо? Він змінився. Став якимсь… відстороненим. Мов не тут, а деінде.

Дворецький на мить затримав подих, але зберіг спокій.

— З маркізом? — перепитав він. — Не можу  вам сказати нічого певного, міледі. Але у його погляді — щось драматичне. Щось глибоке й невимовне. Я вже роками намагаюся зрозуміти, що саме.

Елізабет замислилася. Вона відчувала це ще від першої зустрічі. В його мовчанні ховалося більше, ніж у словах. В ньому було щось… трагічне. Вона ще не знала, що Грегор пройшов війну, і що під одягом  ховав шрами, залишені не лише мечами, а й пам’яттю. Іноді, коли він мовчки дивився у вогонь, вона відчувала: за тим поглядом — безодня, крик душі, що боїться бути почутим. 

Його шлях був нелегким. Він ішов на смерть разом зі своїм побратимом Едвардом. Але їм пощастило. Після перемоги вони не стримували емоцій: потиск рук, погляд, що сказав більше за слова — й роз’їхалися по домівках.

Повернення в «Лестиршир-хаус» було тихим, але зворушливим. Дворецький, побачивши його на порозі, не повірив очам. Обійняв його як сина — мов прокинувся той, кого вже не сподівалися побачити живим. Тоді в голосі старого була сльоза, а в очах — нескінченна вдячність небесам.