Частина 10

Амелія допитливо дивилась як Джеймс з покоївкою ідуть в їхню сторону. Хлопчик ішов, тримаючи покоївку за руку, і щось тихо їй розповідав. У його рухах, у виразі обличчя було щось дивно знайоме — щось таке, що викликало трепет у грудях. Його світле волосся спадало на лоб легкими кучериками, а очі… ті очі були точнісінько як у Грегора в дитинстві.  Довершенна копія маркіза.

— Це… його син? — ледь чутно запитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

Остін кивнув.

— Так, мадам. Джеймс. Йому шість. Мати… — він  трохи зам’явся, — …покінчила життя самогубством залишивши йому сина. Якщо чесно в домі її ніхто не любив, крім господаря...лише потім до нього прийшло якесь прозріння...

Амелія затулила рота долонею. Серце шалено калатало. Вона знала, що життя Грегора було важким, але навіть не здогадувалася, що в нього є син. Її онук. Рідна кров. Маленька душа, яку вона ніколи не тримала на руках.

— А хто про нього дбає? — нарешті запитала вона, зусиллям волі приборкавши емоції.

— Переважно Бетсі, покоївка. Грегор… добрий до хлопчика, але… не близький. Схоже, він досі не знає, як бути батьком. Не жорстокий, ні. Просто… мов далекий. Замкнувся у собі. Як і ви, мадам, — Остін подивився на неї довше, ніж треба ніби впізнав знайоме обличчя яке колись бачив, але не хотів переконуватися що перед ним дійсно мати Грегора, котра була змушена втекти подалі від чоловіка  . — Ви дуже схожі. Обоє тікаєте від болю.

Амелія опустила очі. 

— Він не знає, хто я, правда?

— Ні, — коротко відповів Остін. — І мені невідомо хто ви така і що від вас очікувати.. Можливо, настане день, коли ви самі скажете свою таємницю

Тим часом Джеймс відірвався від руки покоївки, побачивши песика, що грався на килимі біля каміна. Радісно засміявшись, хлопчик підбіг, став навколішки й почав гладити його, щось шепочучи. Сміх був щирий, такий світлий, що здавалося, навіть кам’яні стіни маєтку на мить ожили.

Амелія підсвідомо зробила крок уперед, ніби хотіла підійти ближче, доторкнутися до нього. Але зупинилася.

— Мені можна довіряти…- пробурмотіла вона та думки були зайняті онуком- Мені можна з ним іноді гуляти?  Хоча як Грейс.

Остін трохи замислився, а потім ледь усміхнувся.

— Якщо ваша милість дозволить вам, то чого б і ні- відрубав він- В цьому домі стане більше тепла ніж було до цього...Будівля знову заллється сміхом та радістю 

І в цю мить зверху почулись кроки. Грегор спускався широкими сходами. Плечі рівні, погляд — холодний. Він кинув на матір короткий зор і спокійно промовив:

— Ви вже все оглянули? Я хотів би поговорити з вами наодинці. Коли звільнетесь приходьте у мій кабінет.

Амелія кивнула, відчуваючи, як повертається дивна тривога яка затрималась всередині. Дивно жінці було бачити дорослого та зрілого чоловіка поруч. Син поки її не визнавав. Не знав, що перед ним стоїть його мати.  Та коли вона востаннє озирнулася й побачила Джеймса, що сміявся, обіймаючи песика, в серці щось тепло защеміло. Уперше за багато років у неї з’явилася надія. Надія що цей маєток знову оживе як було раніше...