Частина 9

Коли карета наближалась до маєтку де Міллера, Амелія визирнула у віконце й побачила родинний будинок, у якому колись жила разом із чоловіком. Вона здивувалася: маркіз викупив маєток і облаштував його зі смаком. Проте в коридорах і деяких кімнатах фіранки залишалися зачиненими, не впускаючи сонячне світло.

Після її зникнення Чарлі де Міллер збанкрутував так сильно, що змушений був виставити маєток на продаж. Але ніхто не бажав його купувати, і зрештою чоловік почав шукати хоч когось, хто погодиться придбати будинок. Подорослішавши, Грегор вирішив повернутися туди, де жили його батьки, яких він ніколи не знав. Він захотів купити палац, що колись належав його матері й батькові.

Зустрівшись із орендарем , який колись товаришував з його батьком , той запропонував придбати маєток. Той погодився, і Грегор не лише купив дім, а й погасив усі батькові борги — попри те, що Чарлі інколи було що пиячив.

Амелія здивувалась: Грегор не лише купив родовий маєток, а й зустрічався з другом чоловіка. Вона кинула погляд на сина, який байдужо дивився у вікно на знайомі стіни. Жінка одразу відчула, що йому байдуже до батька, і тихо зітхнула.

Карета зупинилася перед парадним входом. Коли двері відчинилися слуги які поспішали коридором, зупинилися мов на команді та почали перешіптуватися між собою. Увійшла жінка у темно-синій дорожній сукні, з капелюшком, що закривав половину обличчя, — незнайома, але разюче вишукана. Вона ступила всередину впевнено, тримаючи під рукою Остіна,  а в іншій — сумку. А перед впевнено йшов маркіз.Дворецький ішов поруч, щось шепочучи їй на вухо, а решта персоналу — покоївки, кухарі, один з помічників садівника — стояли осторонь, не знаючи, як реагувати. В повітрі повисла тиша, натягнута, мов струна.

— А це ще хто така? — прошепотіла одна з молодих покоївок до іншої, ледь повернувши голову.

— Нова господиня? Але ж маркіз нікого не представляв…

— Можливо, родичка? — озвалась інша, старша служниця, примружившись і уважно вивчаючи постать жінки. — А може, чергова з міста… Він же тепер маркіз. І пан.

— Та не схожа вона на "чергову", — буркнув кухар, витираючи руки фартухом. — Мов із портрету в бальній залі зійшла. Є там такий — жінка в білому, років двадцять тому писаний.

— Досить! — тихо, але владно втрутилася економка, пані Гілмор, що саме з'явилася у вестибюлі. Вона уважно поглянула на Амелію, і в її очах майнуло щось невизначене: чи то впізнавання, чи то передчуття. — Це гість маркіза. Поводьтеся відповідно. Голос — вниз, обличчя — нейтральне. І не забувайте: стіни тут мають вуха.

Покоївки одразу познижували очі, наче провинились.

Але тиша, що оселилася в просторих залах, була вже не такою холодною. Вона стала уважною. Тривожно-настороженою.

Коли Амелія обернула голову, хтось із прислуги швидко відвів погляд. Але вона відчула — її вивчають. Не просто як незнайомку. Як когось, хто наче вже був тут колись. Когось, чию присутність маєток пам’ятає.

І, можливо, ще пам’ятають не тільки стіни.
 

Після сильного фурору, яке викликала Амелія своєю при серед робочих підняла голову і провела поглядом маєток, ніби бачила його вперше. Сіруваті стіни, високий димохід, велична архітектура — усе дихало помпезністю і колишньою славою. Увійшовши всередину, вона з подивом помітила, що майже на кожному поверсі штори залишались зачиненими, не пропускаючи жодного променя. Вона відразу наказала дворецькому відкрити всі штори й більше їх не закривати.

Маркізу це не сподобалося — Грейс (як її тут знали) розпорядилася без його дозволу. Проте він промовчав, лише махнув рукою, ніби сказав: «Нехай буде так», — і пішов до свого кабінету.

Амелія з подивом проводила поглядом похмуру постать сина, а потім перевела погляд на Остіна, який не зводив з неї очей. Чоловік, здавалося, намагався пригадати, де вже бачив її обличчя, але нічого конкретного не спадало на думку.

Жінка полегшено зітхнула, сподіваючись, що він її не впізнає і не накаже охоронцям виставити її з дому. Немолодий чоловік відвернувся, повісив пальто на гачок і зітхнув.

— А він завжди такий? — запитала вона, коли кроки маркіза стихли, і можна було говорити впевненіше, не боячись, що їх хтось підслухає.

— Втрата дружини… війна… — усе це дуже змінило Грегора, міс Мілтон, — відповів Остін з нотою смутку в голосі, обернувшись до неї. — Він відтоді став зовсім іншим. Але, дякувати Богові, його колись прихистила родина Роджерсонів. Баронеса з чоловіком дали йому всю любов і турботу. Та схоже, цього було замало, аби змінити його серце…

— Бідолашний… Що й казати… — прошепотіла вона, слухаючи дворецького. — Та попри всі удари долі він вистояв. Живе далі — це вже заслуговує на повагу. Ви, схоже, давно тут працюєте… Бачили його в різних станах — і не залишили. Це благородно. Вам це, без сумніву, зарахується як плюс, сер…

— Остін, мадам. Називайте мене Остін, будь ласка, — м’яко відповів він, усміхнувшись. — Прошу, дозвольте провести вам невеличку екскурсію маєтком. І заглянемо до кухні — кухарі тут творять справжні дива. Їхні страви не гірші, ніж у найкращих тавернах.

Амелія відповіла йому теплою усмішкою й у супроводі дворецького рушила коридорами. Проте її увагу раптом привернула покоївка, яка вела за руку маленького хлопчика. Серце жінки завмерло: здалося, що це — її онук.

Остін помітив її реакцію. Він тяжко зітхнув.