Частина 7

Елізабет сиділа разом зі своєю сестрою у своїй кімнаті, заглиблені кожна у свою справу. Вірджинія малювала картину, а молодша — читала книжку. Дівчина так занурилась у сюжет (мов не бажала пропустити щось важливе), як раптом у двері хтось постукав, і вона відірвала погляд від книги. Елізабет хотіла забути той день, коли приїхала до його маєтку та зіткнулась зі сваркою з маркізом, який тоді хотів вибачитися перед нею. Міс Роджерсон у глибині душі не тримала образи на брата, але побачивши його справжнє обличчя, вирішила більше не мати з ним нічого спільного та відволікти себе читанням.

Вона подивилась на двері, які привідчинились, і на порозі стояла її мати, яка підійшла до неї.

— Елізабет, може, ти все-таки вийдеш із кімнати? — занепокоєно спитала вона. — Я переживаю за твій стан, не кажучи вже про нас із твоїм батьком… Ми прям собі мокрого місця не знаходимо.

— Я не хочу бачити Грегора в нашому домі! — пробурмотіла дівчина.

— Але ж його тут нема, — сказала мати. — Та й з якого дива йому сюди їхати? Не сумніваюсь, що у мого племінника є купа справ, які він вирішує, й немає часу ні на що, хіба щоб розважитися як слід з іншими жінками.

— Ти навіть не уявляєш, який він холодний, який грубий, — промовила Елізабет і зрозуміла, як помилялась у маркізі. Вона бачила, як Грегор дивиться на неї, та не хотіла надавати цьому значення. Але її хвилювали його погляди — глибокі очі, в яких хотілося забутись… якесь невидиме тяжіння, що тягнуло обох один до одного… обійми маркіза. Дівчина зненацька відчула, як її кинуло в жар і не помітила, як від хвилювання почервоніло обличчя та вона зашарілась.

— Грегор дуже сумний, суворий. Мені деколи страшно, але й цікаво — що з ним таке трапилось, що він так поводиться?

Мати з тривогою поглянула на доньку. Вона хотіла було щось сказати — про те, що вирішила видати Ліззі заміж за іншого, — але вирішила залишити це на потім і перемкнутися на тему поведінки Грегора.

— Те, що він з тобою грубий — це, звичайно, неприємно. Мені і самій було несолодко, знаючи, що мій брат так поводиться. Утім, не можна ж цілими днями сидіти у своїй кімнаті та не виходити на вулицю через якогось зарозумілого маркіза — це ж просто абсурд!

Елізабет майже її не чула, бо все одно була занурена у свої переживання, що одразу відчула Джулія і вдарила рукою по столу, щоб вона нарешті викинула ті настирливі думки про маркіза, які не давали їй спокою, та уважно почала слухати її. Дівчина продовжила вже спокійним голосом:

— Може, якась трагічна подія відбулась у його житті, що він досі не може пережити втрату рідних чи когось, кого чоловік безмежно любив…

— Так, можливо, ти права. Життя добряче помотало маркіза… — промовила Елізабет. — Та, мабуть, не будемо про нього говорити — якось нема бажання.

Дівчина подивилась на сестру і схвально кивнула, мовби сказавши, що згодна з нею. Сестри вирішили не сидіти вдома та поїхати на ярмарок, який мав відбутися в Лондоні. Кучер довго їхав, тож дорога вкачала дівчат, і вони заснули. Прибувши до місця, Елізабет і Вірджинія пішли на ярмарок, де було багато цікавого, що вражало своєю помпезністю. Ліззі ще ніколи не бачила таких вітрин, де було все, що бажає кожна дівчина: одяг, дрібнички, солодощі та іграшки для дітей. Елізабет розглядала їх з неабиякою цікавістю та не помітила, як на неї витріщалася одна жінка, яка тримала в руках собачку і уважно за нею спостерігала. Зустрівшись поглядом, дівчина помітила, що та жінка була досить красиво вбрана, мов якась дама з багатої родини. І справді, вона походила зі знатного роду, мала непогане придане, народила хлопчика, якого назвала Грегором, а згодом утекла від чоловіка — не хотіла жити з убивцею під одним дахом.

Елізабет з недовірою подивилась на неї, мов хотіла щось відшукати в її обличчі, але нічого не знайшла в тих загадкових карих очах, які дивилися на неї, а потім та жінка зникла так само несподівано, як і з’явилася.

Ця жінка була дружиною герцога  Чарлі де Міллера, яка носила в утробі байстрюка — його незаконнонародженого сина Грегора. Після народження сина вона дуже змінилась і щиро його полюбила, думала, що вийде заміж за свого коханого, щоб хлопчик ріс у повноцінній родині. Утім, усе склалося інакше. Амелія змушена була втекти від чоловіка, а той навіть не спробував її зупинити. Вона втекла, куди очі дивилися.

Жінка й сама не знала, чому так дивилась на доньку барона, але в ній було щось, що вона впізнала у собі. Таке відчуття востаннє було тоді, коли вона закрутила роман із герцогом і народила йому сина. Амелія відразу захотіла знайти свого Грегора, якого не бачила вже тридцять років. Вона вирішила прикинутися бабусею або тіткою — аби тільки потрапити до його маєтку, де за короткий час могла б стати для нього найріднішою людиною. Їй справді було шкода його, особливо після того, як вона десь чула, що дружина Грегора покінчила життя самогубством, залишивши його разом з сином. Після наслуханого жінка вважала невістку взагалі невдячною жінкою, повією, яка використала чоловіка і згодом наклала на себе руки…

У ті чутки Амелія не надто вірила, але те, що писали в газетах і розповідали знатні леді, звучало надто правдоподібно, щоб бути вигадкою. Вона ледве не проклинала Мілґерет у думках. Зрештою, графиня знала: колись Грегор дізнається всю правду… А чи прийме її — це вже інше питання. І ця думка пронизувала серце гострими кинджалами…