Частина 6

Після від’їзду Грегора з маєтку, Елізабет почала уникати брата, що власне, так само чинив і сам чоловік. Він не бажав з нею спілкуватися, не кажучи вже про будь-які дотики. Для дівчини це було дивним: кузен, який ще зовсім нещодавно проявляв до неї зацікавленість і небайдужість, тепер раптово змінив поведінку. Водночас Елізабет відчувала якийсь незримий зв’язок із ним, невидиме тяжіння, що єднає дві споріднені душі.

Вірджинія помічала, які погляди вони кидають одне на одного, і не раз попереджала сестру бути обережною, щоб не вчинити дурниць. Після прикрої зустрічі з герцогом Елізабет зовсім перестала спускатися до їдальні. У неї не було ні апетиту, ні бажання прогулюватись — вона боялася зустрітись із герцогом наодинці. Це почало викликати серйозне занепокоєння у місіс Роджерсон. Вона вирішила обговорити ситуацію з чоловіком, і вони усамітнилися у своїй кімнаті.

— Максиме, я дуже тривожусь за нашу доньку, — звернулась вона до барона, який саме читав газету.

Той відклав її та уважно подивився на дружину.

— Вона не виходить зі своєї кімнати, нічого не їсть… Я боюся, аби вона не занедужала...

— Я думаю, причина всьому — Грегор, Джуліє, — зітхнув барон. — Ти помітила, як вони дивляться один на одного? Наш племінник, здається, закохався в неї. І якщо так триватиме далі, він може стати одержимим… а цього, як ти знаєш, я допустити не можу.

Джулія зі страхом глянула на чоловіка. Саме цих слів вона боялася почути. Вона розуміла, що маркіз де Міллер не є їм рідним племінником, але наслідки такої забороненої прихильності могли бути фатальними — передусім для Елізабет. Вона не бажала, щоб їхня донька жила у гріху, і прагнула уникнути пліток та скандалів, які неодмінно виникли б. Це розривало їй серце, але вона була готова піти на все, аби вберегти доньку від страждань. Разом із чоловіком вони дійшли згоди: Елізабет потрібно якнайшвидше видати заміж. І це рішення барона повністю задовольнило.

— Так буде краще і для неї, і для самого маркіза, — погодився він, пильно дивлячись на дружину. — Донька ще подякує нам за те, що ми її захистили. І згадає це рішення з вдячністю.

— Ох, Максиміліане… Я відчуваю, що ми чинимо не зовсім правильно… — прошепотіла Джулія з тривогою в голосі. — Але краще так, ніж муки від забороненого кохання, яке знищує обох.

— Грегор нам не рідний племінник, і мені шкода, що все так склалося… Але йому, безперечно, пощастило потрапити в нашу сім’ю. Так, його характер непростий, але за цією маскою ховається щось глибоке, благородне, справжнє. У ньому є щось, що пронизує й чіпляє. Герцог справляє враження людини, в якій більше, ніж здається на перший погляд.

— Мені теж цікаво, чому його батьки покинули його, — задумливо мовила Джулія.

— Думаю, за цим стоїть якась драма, яку нам ще доведеться розгадати, — відповів барон.

— А ти помічав, які в нього очі? — несподівано спитав він. — Глибокі, сумні, в них — біль. Я одразу це відчув. З нами він, звичайно, не ділиться нічим, але я впевнений: він щось приховує.

— Кажуть, він розпусник і ще той деспот, — сумно промовила Джулія, переводячи погляд на портрет Грегора. Її думки мимоволі звернулись до молодшої доньки. — У нього колись була дружина й син… але про хлопчика зовсім невідомо нічого…Єдине, мабуть що йому дає радість - його син

— Ці чутки давно вийшли за межі графства Лестиршир і долетіли аж до Лондона, — зауважив барон. — Але, гадаю, Грегору байдуже до всіх цих балачок. І щодо батька — думаю, він нічого не знає і знати не хоче. Цікаво було б дізнатись, хто він. Можливо, Грегор успадкував усе саме від нього… І був у молодості такий самий, як і граф...

— Ми рано чи пізно дізнаємось правду. Але зараз краще зосередитись на іншому — знайти гідного кандидата і видати Елізабет заміж.