Частина 4

Сидячи в корчмі,   кремезний чоловік сидів біля вікна в напівтемному закутку  приміщення, мов сховався від світу. Відчужений, хмурий, холодний, копався в собі нікого не помічавши, , курив цигарку, мов хотів забути про те, що колись заводив інтрижку з молодою акрисою Амелією, яка народила йому  незакононародженого сина маркіза.  То була небажана дитина для чоловіка і щоб позбавити  себе від такої відповідальності кинув хлопчика на призволяще в небезпечному Лондоні, де щоразу були випадки злочинцтва. Чоловік розумів, що жорстоко повівся зі своїм сином, але не хотів бачити своєму домі байстрюка від некоханої жінки.   Часто так буває що при народженні дитини батьки відмовляються від своїх дітей та кидають їх на призволяще. Вони не хочуть брати на себе відповідальність та нести хрест напротязі декількох років та бачити перші кроки малесенької дитини та відпустити її в доросле життя. Таким був Чарлі де Міллер. Він не любив дітей та і не бажав їх бачити у своєму домі. Амелія дуже хотіла дитину, і народила хлопчика якого назвали Грегором. Вона бачила , що чоловік їі не любить , але трималась з ним заради їх спільної дитини  Жінка одразу помітила схожість з чоловіком та маленьким сином і той пригадав як жінка просила його взяти руки, мов що закарбовувати ці спогади на все життя. Чарлі згадавши той день різко кинув сигару та провів руками по обличчю і ледве не заплакав від того що колись накоїв.

–Чарлі, любий, візьми його!-прошепотіла вона– Подивись як він схожий на тебе!

–Я не хочу його брати–відрубав він, хмуро поглянувши на сина, спостерігаючи за кожним його рухом і  як очі малюка пронизливо дивились то на батька, то на матір. Чоловік на мить оживився і з особливим трепетом та страхом взяв на руки дитину. Хлопчик дійсно був схожий на Чарлі.  Русяве Волосся таке ж густе, очі блакитні, привабливу зовнішність, яку успадкував від герцога де Міллера.— Так, хлопчик дійсно схожий на мене…-пробурмотів він та віддав дитину Амелії.–Мабуть розпусником буде…

–Головне щоб він виріс гарною людиною, а все інше не важливо.

— Я і не сумніваюсь Амеліє, але ти ж мене знаєш… я розпусник ще той…

Герцогиня посміхнулась йому і не помітила як чоловік раптом взяв ніж та направив на неї. Жінка злякалась і відійшла від нього. Чоловік був от от було досяг мети як не помітив що у кімнату  раптом увійшла покоївка
. Він не помітив її коли вона увійшла в кімнату та випадково вдарив ножем. Молода дівчина впала на його руки, а він підхопив її. Амелії стало нестерпно дивитися на випадкове вбивство, скоєне її чоловіком, і вона вибігла на вулицю. Вона розв’язала шнурок і втекла разом з песиком, а дитину не взяла — побоялася гніву Чарлі.

Тим часом чоловік дивився на покоївку, яку щойно поранив, і довго не міг усвідомити, що сталося. Дівчина дивилася на нього останнім поглядом і заплющила очі. Чарлі відійшов від жахливої картини, обвів поглядом кімнату і помітив відсутність Амелії. Він зрозумів, що вона не взяла сина. Уже знав, що зробить — віднесе хлопчика подалі від маєтку, аби врятувати його життя і не зробити свідком власного злочину.

Пригадуючи той страшний день, Чарлі не одразу усвідомив, що зробив. Згодом йому стало ясно — він убив невинну людину і через власну необачність тепер підпадатиме під суворий закон. Гвардійці розшукували його, але герцог так вдало ховався, що виконати завдання було нелегко, і пошуки продовжувалися. Тільки один чоловік спостерігав за ним ніби хотів зрозуміти , що ним керувало коли він вбив невинну дівчину та ховався від смертної кари.                 Серед відвідувачів корчми один старий чоловік — Волтер — помітив кремезного незнайомця в темному кутку, що курив сигару. Хоч він і не бачив обличчя, королівська печатка на персні не залишала сумнівів: перед ним був герцог де Міллер. Волтер злякався. Ще зранку він бачив, як гвардійці розвішували оголошення про розшук убивці молодої покоївки.

Волтер не став кликати сторожу, лише краєм ока поглядав на чоловіка, розуміючи: його життя — це лише тінь того, ким він був колись. Герцог знав, що його рано чи пізно впіймають. Його погляд був порожній, мов душа, що давно втратила віру в спокуту.

Та раптом щось змінилося в атмосфері корчми. Чарлі почув — не розбірливо, але чітко — переляканий жіночий голос:

— Він тут… Я точно його бачила…Я не могла не помилитись…

Чоловік завмер. Його погляд різко зосередився на жінці біля дверей. Вона говорила з молодим хлопцем, стискаючи в руках кошик. Її очі були сповнені страху, голос тремтів. Чарлі відчув, як по спині пробіг холод. Серце забилося гучніше. Вона впізнала його. Він це відчув. І хоча вона не сказала його імені вголос, це було зайвим. Цей погляд, цей переляк у голосі — він уже означав надто багато. Жінка, ніби відчувши його погляд, миттєво знітилася, опустила очі, схопила супутника за руку й хутко вийшла з корчми. Герцог спостерігав, як за ними зачинилися двері, й зрозумів: час закінчується. Його тінь, що ще ховалась у півмороку, ось-ось буде витягнута на світло.

Тим часом після того як жінка вийшла з корчми разом зі своїм супутником почали перешіптуватися: 

— Ти бачив його? Той у кутку… З перснем де Міллерів. Це ж сам герцог.

— Кажуть, він вбив покоївку. Такий не боїться нікого.

— Думає, що може ховатись довго? Гвардійці не дрімають.

— А він сидить мов камінь. Страх у нього в очах, але не втече.

— Краще не дивись на нього, щоб він не помітив.

— Мовчи і не підходь. Горе буде.

Чоловік слухавши це погоджувався під кожним словам. Він не боявся. Він знав: рано чи пізно його спіймають і посадять у в’язницю. У герцога наче на лобі було написано його жахливе майбутнє — смертна кара.  Чарлі від свого темного минулого пустив сльозу та подумки прошепотів: «Як добре що я хлопчика відніс подалі від себе і поки він маленький не знає що таке зло... Хай його забере благородна сімʼя та виховує гідного чоловіка»