Частина 3

Люди з обережністю спостерігали за Грегором, але й співчували йому, що на його долю випало стільки випробувань. Всі були вражені тим, як змінився маркіз. Плітки про нього ширились далеко за межами Лондона. Проте він не звертав уваги на те, що писали газети чи переказували на світських вечорах. Його не обходили чутки. Він жив своїм життям, як умів. Після анулювання шлюбу, Грегор більше не одружувався, хоча мав безліч коханок, яких змінював як рукавички. Ці жінки були розчаровані, бо маркіз не любив їх, а лише задовольняв власні бажання. Ображені, вони зберігали гірку пам'ять про нього.

Повернувшись додому, Грегор віддав дворецькому одяг і попрямував до кабінету, зачинившись там, аби його ніхто не турбував. Сівши на диван, він закрив обличчя рукою. Перед очима з’явився образ Елізабет — дочки його тітки. Вона вразила його. Грегор прагнув зблизитись, дізнатися про неї більше. Його дивно притягувала ця дівчина. Він відчував спорідненість душ, симпатію, навіть щось більше — бажання, яке поступово проростало в його серці. Але вона — двоюрідна сестра. Честь дівчини — не те, чим можна жертвувати. Доля безумовно зіграла з ним злий жарт.

Відірвавшись від думок, Грегор підвівся й вийшов з кабінету. Невдовзі почув голоси — серед них упізнав знайомий, що належав дворецькому. Той поспішив до нього.

— Маркізе де Міллер, до вас прийшла гостя.

— Я ж наказував нікого не впускати, — пробурмотів Грегор. — Хто вона і чого хоче?

— Не представилася, ваша світлосте. Лише наполегливо просила поговорити з вами.

— Добре, зараз спущуся, — коротко кинув маркіз і відпустив старого.

Він здогадувався, що йдеться про дочку барона. Елізабет? Приїхала сама, подолавши стільки миль. Вона смілива... Але нехай. Це чудова нагода ближче з нею познайомитись.

На першому поверсі, побачивши дівчину у блакитній сукні, Грегор зиркнув на неї суворо. Елізабет одразу підхопилася, але не наважилась наблизитись.

— Що ви тут робите, Елізабет? — запитав він, пильно вдивляючись у неї. — Вам мало пригод на свою голову? 

— Я розумію, маркізе де Міллер… — почала вона, але не втрималась і додала з ніжністю: — Грегоре, я хвилююся за вас.

— Міс Роджерсон, це не має вас стосуватися. Я не готовий ділитись тим, що мучить мене роками. — Його голос став глухим. — Давайте більше не порушувати цю тему. Це не дитяча гра…

— А мені здається, це ви ведете гру  ховаючись в тіні від самого себе!  

Елізабет просто  глянула на брата який було вибухне гнівом , але стримав себе . Зібравши сміливість, підійшла ближче. Вона зашарілася, коли помітила вогонь у його очах. Хотіла відійти, але він рвучко взяв її за руку. І несподівано вона опинилася в його міцних обіймах. Його руки були теплі, мов прагнули захистити, забутися від болю. Елізабет не знала всієї його трагедії, але бачила смуток у його погляді. Вона хотіла втішити його, проте не знала як. Маркіз трохи відсторонився, але не прибрав рук з її стану. Він вдивлявся в її очі, мов шукав там відповідь. Зрештою випередив її:

— Якщо хочете сказати щось дурне або не по темі-краще мовчіть і стійте

— Ми так і будемо стояти в обіймах?- спитала вона просто 

— Мені… просто було це потрібно, — прошепотів він вдихаючи аромат квітів  її волосся мов  найсвіжіший нектар.  

Елізабет підвела погляд і, вчитуючись у його обличчя, відчула: вона розуміє його наміри. Дівчина миттю звільнилася від обіймів.

— Ви мій брат, Грегоре. І не смійте більше торкатись мене так!

— Це не входило в мої наміри, — мовив він, відступаючи. Але як не крути, вона його вабила. Він розумів: якщо піддасться цьому бажанню, то більше не встоїть.

— Ви налякані… Елізабет. Боїтесь мене?

— То все ви зробили! — кинула вона.

— Не шукайте винного серед своїх, — відповів Грегор, коли вона вже прямувала до дверей. — І ще… я хотів вибачитись. За все, що сказав вчора.

Вона  не пригадувала щоб чоловік казав щось грубе в її адрес тому щиро посміхнулась Грегору. 

— Люди як правило  не змінюються за один день,  мілорде. Ви яким були, таким і залишились. Я не тримаю образи. Та й… не мені вас судити.

— Можливо, ви маєте рацію… Елізабет- відрубав він-Все залежить від плину часу та бажання. 

Він уважно спостерігав за дівчиною , але, побачивши, що вона не хоче залишатись у кімнаті, жестом показав їй на двері. Елізабет і без його допомоги знала, куди йти. Вона втекла з палацу. Заскочивши на коня, поскакала галопом, здіймаючи за собою хмару пилюки. Перед очима знову і знову виникала сцена їхньої розмови. Вона теж відчувала незбагненне тяжіння до нього. Це лякало й бентежило, мов магніт, який тягне до забороненого. Грегор не вийшов її проводжати. Таємно спостерігав з вікна, коли вона сідала на коня. Вона здалась йому ще вродливішою. Він милувався нею — востаннє. Але обличчя його знову спохмурніло. Біль не відступав. І лише Елізабет, можливо, могла зцілити його зранене серце...