Частина 1

Англія, 1720 рік, графство Лестиршир
 

Прохолодний вітер крадькома прослизав крізь відчинене вікно в кімнату , розвіюючи тишу, яка настала після буремної розмови. Тільки мовчазні стіни опочивальні були свідками тієї сцени– болючої, сповненої розчарування та невисловленої правди. Це була кімната маркіза Грегора де Міллера–його твердиня, притулок його думок, спогадів і ран, які він тримав навіть від самого себе. Грегор був людиною зламаною. Війна відібрала в нього частину душі, залишивши натомість гостру мовчазну ненависть, спрямовану на ту, котра зрадила, поки він проливав кров на чужині. Дізнавшись про зраду, він вигнав її з дому, вирвавши з серця кожну краплю любові. З того часу господар маєтку став тінню себе — відлюдником у власному маєтку.
Прислуга з острахом спостерігали, як маркіз уникає світла, їжі, свіжого повітря. Його владний голос, жорсткі накази, байдужість до людських емоцій — усе свідчило про глибоке потрясіння чоловіка. Проте були двоє, хто лишався йому вірним — дворецький Остін та його дружина Нора. Вони бачили в ньому не лише господаря, а й зранену душу, яка потребувала не служіння, а співчуття. Ще з пелюшок Грегора виховував дядько — Максиміліан Роджерсон, який урятував хлопця з темних вуличок Лондона й виростив його як рідного сина. Цей вчинок навіки закарбувався в серці Грегора. І хоча з роками він став владним, його серце, попри все, ще вміло кохати. Та кохання стало його найбільшою помилкою. Його жінка Мілґерет — була зухвалою красунею, танцівницею з блискучим приданим та гучною славою. Шлюб із нею був наче вогонь: спочатку палкий, а потім обпалюючий наче струм. Чи міг він подумати про те що чоловік так мріяв зруйнується в одну мить і однією з причин стане Мілґерет? Його дружина яка подарувала йому сина, а сама покінчила життям самогубством залишивши Грегора з малюком на руках. 
Під час святкування ювілею маркіза все змінилося тоді, коли стало відомо, що вона зраджує. І хоча народжений хлопчик був живий, жінка не змогла прийняти материнство– вона втопилася у річці, назавжди зникнувши разом із тягарем провини та не бажанням виховувати малюка. Для Грегора це була ще одна війна– внутрішня. Він не міг пробачити зради, але ще менше – прийняти смерть жінки, яка подарувала йому дитину. У снах він знову і знову переживав їх знайомство, гарячі ночі, фальшиві усмішки, за якими ховалася порожнеча. Чоловік пам’ятав той вечір– останній день щастя коли чоловік вирішив подарувати Мілґерет прикраси. Пригортаючи до себе жінку він відсторонився від неї та вставши з ліжка , відкрив шухляду та дістав коробочку прикрас яка була прикрашена різними кольорами та простягнув дружині .  

– Мілґерет , сонце,  я хочу тобі дещо подарувати на знак того  що ти найкрасивіша жінка яку знав і яку люблю по справжньому…- промовив він палко дивлячись в обличчя дівчини яка залилась румʼянцем , але вміло приховувала свого хижого погляду, за якою ховалась хитрість, лицимірство і зрада та новина яку вона хутчіш хотіла розповісти.  Дівчина вміло посміхалася чоловікові та взяла з його рук  подарунок- Я обирав самі найкращі та сподіваюсь вони тобі сподобаються. 
Мілґрет щиро як могла посміхнулась чоловікові. 
–Якщо  це це якісь прикраси , то я не здивуюсь-коротко сказала вона та відкрила коробку побачивши сріблясте смарагдове кольє яке пасувало до її сіро блакитних очей. Дівчині вони сподобались але всередині неї  охопило хвилювання від того що вона хотіла сказати чоловікові. Грегор це помітив та взяв її руки . 
–Щось не так? Не сподобався мій подарунок? 
–Ні, твій подарунок чудовий…-промовила вона дивлячись на нього –Але я не можу мовчати і мучити нас обох і вдавати що все добре…Я вагітна, Грегоре, — прошепотіла вона, уникаючи його погляду.

Чоловік зніяковіло застиг, втупившись у неї.

— Що ти сказала?

— Ти не розчув- різко відповіла вона - Але... Я зраджувала тобі. Я ніколи тебе не кохала. А коштовності - вони мені геть не потрібні.

Його обличчя стало мов з сталі. Вона сміялась, а він — мовчав. Тільки в очах його жевріла лють, змішана з безсиллям.

— Забирайся, Мілґерет! — проривів він вказавши вказівним пальцем до виходу дверей та  кинув на дівчину прохолодний погляд. 

— Мене в цьому домі ніщо не тримає!

Вона вже торкнулась дверної ручки, коли він раптом схопив її за руку.

— Дитина моя?

— Твоя, Грегоре… — відповіла тихо. — Відпусти мене.

Ця правда змінила все. Він злякався за сина. У його серці промайнула тривога, що на дитину чекає лихо.

— Я відпущу тебе, але не нашкодь йому. Йди. І щоб я тебе більше не бачив у цьому домі!

Цей день назавжди вкарбувався в пам’ять маркіза. Він не зміг пробачити, але і забути — теж. Лише син, маленький Джеймс, залишився для нього живою надією. Грегор пестив хлопчика, гуляв із ним, мов із дорогоцінним скарбом.

Та незабаром знову прийшла війна. Вона вирвала його з дому, залишила на тілі шрами, а в душі — порожнечу. Після повернення Грегор був вже не тим чоловіком. Його жорсткість стала крижаною, його тиша–гнітючою. І лиш один спогад бився в ньому, як останній недобутий крик:

"Якби я тільки встиг… зберегти…"