Викрадення

Жанна в розбитому настрої сиділа на великому камені біля річки Прут. Їй хотілося побути на самоті, віддатися своїм думкам. Тамарі вдалося переконати її не повертатися до Києва, не тікати. А навіщо це робити? Вона залишилася. Але бачити ні Віталія, ні Влада їй не хотілося, та й вони не шукали зустрічі з нею. Жанна ще ображалася на них. Мабуть, пристрасть згасла, не встигнувши спалахнути. Вона відчувала розчарування, бо хотілося продовження, а настав кінець.

Жанна заплющила очі й згадала, як кохалася з ними. Їй було настільки добре в їхніх обіймах… Замріявшись, вона не помітила, як до неї підійшов чоловік у чорній бейсболці, насунутій аж на самі очі.

Тихо підкравшись ззаду, він обійняв її. Жанна подумала, що це, можливо, Віталій або Влад. Зраділа, нарешті… Обернулася, щоб теж обійняти…

— Руслан! — вигукнула вона.

— Радий, що впізнала, що пам’ятаєш.

— У мене, мабуть, галюцинації… — Жанна різко похитала головою, ніби намагаючись прогнати видіння.

— Це справді я. Відпустили, — збрехав Руслан. — Я дізнався, що ти відпочиваєш на цьому курорті, і вирішив приїхати до тебе саме сюди.

— Навіщо? — Жанна розгубилася. — Ми ж розлучені. Чи ти забув?

— Ну і що з того? — Руслан знизав плечима. — Все одно ти залишаєшся для мене найріднішою людиною. Я досі тебе кохаю. А ти? Невже до мене в тебе не лишилося ніяких почуттів?

— Колись я тебе теж кохала, — відповіла Жанна.

— А зараз покохала іншого? — обурено запитав Руслан. — Швидко ж ти мене викинула зі свого серця.

— Я нікого не кохаю. А тебе намагаюся не лише викинути з пам’яті, а й викреслити зі свого життя. І, якщо чесно, вже це зробила, — зізналася вона. — Насправді ми ніколи не були рідними.

— Ходімо прогуляємося берегом річки. Тут неймовірно красиво, особливо після в’язниці. Мені, звісно, неприємно чути твої слова, але дякую за відвертість.

Жанна погодилася. Вони йшли мовчки, аж поки Руслан знову не заговорив:

— Ти сама винна, що втрутилася в бійку. Це ти вбила нашу дитину. Ти повинна була думати, а не…

— Не смій так говорити! — Жанна різко зупинилася, сльози з’явилися на її очах. — Я більше не хочу тебе бачити. Дарма ти сюди приїхав!

Вона повернулася, щоб піти до «Цілителя», та раптом відчула, як до її обличчя притулили ганчірку, змочену якоюсь рідиною… і втратила свідомість.

Тамара вже годину шукала Жанну, але ніде не могла знайти. Телефонувала їй, проте марно. Тоді вирішила піти до Влада, який у своєму кабінеті займався діловими питаннями. Паша якраз теж зайшов до нього.

— Може, вона захотіла побути на самоті? — припустив Паша. — Або поїхала додому?

— Вона справді збиралася їхати, але я її переконала залишитися. І далеко сама гуляти вона не ходить… — Тамара занепокоїлася ще більше.

— Це наша вина… — Влад розстебнув верхні гудзики сорочки. Йому раптом стало душно, хоча в кабінеті працював кондиціонер. — Нам потрібно переглянути камери відеоспостереження.

— Точно! — вигукнув Паша. — Так ми хоча б щось дізнаємося.

Влад, Паша і Тамара швидко вирушили до кімнати, де знаходилися монітори з камерами спостереження.

— Владиславе Миколайовичу! — охоронець від несподіванки впустив свій телефон, на якому грав у гру. На щастя, він не розбився.

— Перегорни записи з камер за сьогодні, особливо з тих, що встановлені по периметру території курорту, — наказав Влад.

— Добре. А що ми шукаємо? — запитав охоронець.

— Жанну, мою подругу, — нетерпляче відповіла Тамара.

— Ось вона! — Паша перший помітив Жанну на моніторі й ткнув пальцем у зображення. — Дивімося, куди вона йде.

— Здається, попрямувала до річки. А далі? — запитав Влад.

— Владиславе Миколайовичу, на березі камер немає, — відповів охоронець.

— Треба було й там встановити…

— Влад, головне — не панікувати, — намагався заспокоїти його Паша. — Не забувай, що територія біля річки вже не належить тобі.

— Ти правий, Пашо, — погодився Влад. — Ми зараз роздрукуємо фото Жанни й підемо розпитувати людей. Може, хтось щось бачив.

— Владиславе Миколайовичу… — охоронець вагався, видно було, що йому незручно.

— Говори прямо.

— Якщо ми почнемо бігати з фотографією й питати всіх підряд, відпочивальники можуть злякатися. Подумати, що в «Цілителі» небезпечно. Після недавньої ситуації із заручниками це може призвести до втрати клієнтів.

— Він має рацію, — підтримав Паша.

— Мені байдуже! — різко відповів Влад. — Головне — знайти Жанну. Хай хоч усі гості роз’їдуться! Я відчуваю, що їй загрожує небезпека.

— Добре, Влад, зробимо, як ти кажеш, але ти маєш тримати себе в руках, — погодився Паша.

— Давайте швидше! Час не чекає! — вигукнула Тамара, вже вибігаючи в коридор.

Тим часом Віталій, не підозрюючи про зникнення Жанни, прямував до кабінету Влада. Він відвів Аню в СПА-салон і тепер думав про Жанну. Відчував провину за те, що приховав свій шлюб. Хотів зустрітися з нею, щоб пояснити все й вибачитися. Оглядаючись довкола в надії побачити її, він почув жіночий голос:

— Мабуть, Жанну шукаєш?

Віталій озирнувся.

— Так, — кивнув.

— Я — Раїса Іванівна, — відрекомендувалася жінка, підійшовши ближче. — Ми з Жанною за одним столиком у їдальні сидимо. Вона сьогодні здалася мені сумною. Мабуть, образив? Хіба ж так можна?

— Не підкажете, де вона? Хочу поговорити.

— Не думаю, що Жанна захоче з тобою розмовляти, — загадково посміхнулася Раїса Іванівна.

— Чому ви так вирішили? — здивувався Віталій.

— Вона вже іншого чоловіка знайшла. А я за неї рада. Він її розрадить.

— Якого ще чоловіка?.. — тут Віталій здогадався, що йдеться про Влада. — І куди вони пішли?

— Ревнуєш? — кокетливо мовила Раїса Іванівна, ніби підливаючи масла у вогонь. — А він такий високий, м’язистий… Шкода, що обличчя не роздивилася — бейсболку натягнув аж на очі. Але впевнена, що симпатичний. Вони разом гуляли берегом річки. Я теж там прогулювалася, то й помітила їх. Напевно, захотіли усамітнитися.