Щур

  До «Цілителя» вони втрьох повернулися на таксі. Вже було далеко за північ. Мали піднесений настрій. Кожного з них переповняли свої власні емоції.

-Якось дивно йти по «Цілителю» серед ночі. В день тут так багато людей, а в ночі так пусто і тихо. Тільки чути, як бурлить річка та співає пташка, яка мабуть чує, що скоро ранок,- Жанна закружлялася розкинувши руки в різні боки,- ніби все належить тільки нам.    

-Воно і так належить нам,- Влад відчув гордість від того, що був власником цього курорту.

-Я ще й досі не можу зрозуміти куди ми йдемо,- Віталія злегка дурманило сп`яніння.

-Йдемо туди куди скаже Жанна,- відповів на те йому Влад.

-Я…,- Жанна злегка розгублено завмерла на місці.

  Влад підійшов до Жанни і в свої руки взяв її руки притулив їх долонями до своїх щік:

-Як писав український поет Ігор Калинець:

 Я радо йду у твій полон,

 в зіниці звабливі і темні.

 Із човників твоїх долонь

 Стікає сонця мед на мене.

-І виростає маєво густе,

 ростуть над ним дивні трави.

 І пахнеш ти як синій степ…,- продовжив Віталій який стояв ззаду прибираючи локони з її шиї, але не закінчив.

  Несподівано для усіх Віталій затулив Жанні рот своєю долонею:

-Я бачу щура,- пошепки сказав він до Влада.

  Жанна затопотіла ногами, бо подумала, що щур біжить в неї під ногами. Та Влад поспішив її заспокоїти:

-Це зовсім не те, що ти подумала, не хвилюйся,- він прибрав з її рота руку Віталія,- він мав на увазі злочинця який не дає мені нормально жити.

-Вибач, що налякав,- Віталію було незручно і він показав рукою в бік невідомої фігури, яка побігла до корпусу,- он бачите, той гад. Впевнений, це той щур якого ми намагаємося впіймати і ніхто інший. Інтуїція підказує.

-Ти Жанно йди до своєї кімнати та лягай спати, а ми прослідкуємо за ним. Давай хутчіш поки ми не випустили його з виду,- швидко наказав Влад.

-І нікому ні слова,- Віталій поцілував Жанну,- все буде добре.

  Жанна не стала суперечити і слухняно виконала наказ, зовсім не розуміючи, що відбувається.

-Нам необхідно за ним прослідкувати,- Віталій в мить протверезів.

-Чомусь я переконаний, що він пішов до мого кабінету. Прямо в паску,- в голосі Влада відчувалося задоволення,- тихенько йдемо по п`ятам.

-Стій. Точно до твого кабінету, ну, а ми поки зачекаємо коли він з відси вийде,- Віталій зупинився вже знаходячись у будівлі і запропонував другові заховатися в кутку темного коридора присівши за стоячими там стільцями,- чомусь здалася знайомою фігура.

-Мені показалося, що це жіноча фігура,- зовсім тихо додав Влад,-і без будь-яких проблем до мого кабінету проникла.

-Має дублікат ключа.

-Як це щуру вдалося?

-Що вдалося?- не зрозумів Віталій,- дублікат ключа зробити? Та хіба це проблема?

-Я не про ключ, а про те як щуру вдалося мене дурити ходячі тут під носом,- чомусь Влад був впевнений, що не одноразово спілкувався з тією людиною, яка щойно проникла до його кабінету.

-Чому так довго там?- Віталій почав нервувати.

-Шукає. Ну, нарешті виходить,- Влад смикнув Віталія,- крадькома підемо за ним.

   Щур тихенько зачинив двері і оглядаючись по сторонам пішов по коридору, а Віталій з Владом за ним. Так як було темно, обличчя ніяк не проявлялося, тільки фігура. Щур з легкістю зайшов до кабінету Марини Вікторівни.

-Не зрозумів щось я,- Віталій почухав потилицю.

-Що не зрозумілого,- Влад намагався мислити логічно,- щур знайомий з нашим лікарем.

-Тут ще гірше. Моя колишня Богиня і є щур,- Віталій сам був здивований своїм висновкам.

-Точно, фігура належить їй. Це зовсім несподівано,- Влад покивав головою.

-Я неодноразово натякав на справах, просто без ніяких потаємних думок, а їй саме це і потрібно було. Хитра щуриця, а не богиня. Ось чому вона зі мною була,- Віталій був злий зрозумівши, що його використовували.

-Але ти-то приїхав, то поїхав. Не забувай, що ти тут не постійно, а бандити в курсі завжди,- Влад продовжував думати,- тому вона не єдиний  щур. Хто знає скільки їх. Раніше ти з нею був бо хотів, а зараз ти повинен до неї повернутися для діла.

-Мені буде гидко це зробити, дивись виходить,-Віталій знову заховався за кут із Владом,- точно вона. У мене є ідея, а ти чекай тут.

  І Віталій вибіг на середину коридора засунувши руки в кармани зробив вигляд, що проходить мимо.

-О, Маринко, ти чи що?- запитав Віталій навмисно здивованим голосом.

-Я…, Віталій,- Марина Вікторівна на стільке розгубилася, що притулилася рукою до стіни та швидко опанувавши себе намагалася щось вигадати,- я документи забула, тому мусила повернутися за ними.

-Серед ночі?- прищурив очі продовжував допит Віталій.

-Документи ці дуже потрібні мені сама зараз,- Марина знала, що Віталій далеко не дурень та вона все-таки сподівалася, що він повірить їй,- маю на увазі медичні документи. Будеш сумку провіряти?

-Мене не документи цікавлять, а те чого ти мені не зателефонувала. Могли б гарно провести час,- лукаво посміхнувся Віталій,- а то мені самотньо. Бачиш, по коридорах броджу без діла, як лунатік.

-Ти ж ніби мене більше не хочеш. Відтепер у тебе інша пасія, то ж я вам не заважаю. Цікаво чому ти не в її ліжку?

-Яка ж ти ревнива,- Віталій хотів її обійняти та передумав,- Маринко ти мене засмучуєш, не забувай ми один одному клятву вірності не давали.

-Мені твоя клятва аж ніяк не потрібна, але не виходить вгамувати свої ревнощі. Та я ж зовсім не проти проводити з тобою час і вже про це тобі говорила. Заходь і я буду рада опинатися в твоїх обіймах. Та зараз мені потрібно йти, бо на мене чекає таксі,- вона розвернулася і пішла, впевнена в тому що Віталій абсолютно ні про що не здогадується.

  Віталій продовжуючи стояти махнув рукою, цим самим дав знак Владові щоб той прослідив далі за Мариною. Та Влад і так збирався це зробити щоб насправді переконатися в тому, що вона поїхала на таксі. Віталій вирішив присісти у крісло, що стояло у холлі і зачекати Влада. Побачивши охоронця він запитав у нього: