Щур

До «Цілителя» вони втрьох повернулися на таксі. Було вже далеко за північ. Настрій у всіх був піднесений, кожного переповнювали власні емоції.

— Якось дивно гуляти «Цілителем» серед ночі… Вдень тут так багато людей, а вночі — тихо й порожньо. Тільки чути, як бурлить річка та співає пташка, що, мабуть, відчуває наближення ранку, — Жанна закружляла, розкинувши руки, немов увесь світ належав їм.

— Воно й так належить нам, — із гордістю зазначив Влад, згадуючи, що він власник цього курорту.

— Я й досі не розумію, куди ми йдемо… — Віталія трохи п'янило.

— Йдемо туди, куди скаже Жанна, — відказав Влад.

— Я… — Жанна на мить розгубилася й завмерла.

Влад підійшов до неї, взяв її руки у свої, притулив їх долонями до своїх щік і сказав:

— Як писав український поет Ігор Калинець…

 Я радо йду у твій полон,

 в зіниці звабливі і темні.

 Із човників твоїх долонь

 Стікає сонця мед на мене.

- І виростає маєво густе,

 ростуть над ним дивні трави.

 І пахнеш ти, як синій степ… — продовжив Віталій, який стояв позаду, прибираючи локони з її шиї, але не закінчив.

Несподівано для всіх Віталій затулив Жанні рота своєю долонею:

— Я бачу щура, — прошепотів він до Влада.

Жанна затупотіла ногами, подумавши, що щур пробігає в неї під ногами. Але Влад поспішив її заспокоїти:

— Це зовсім не те, що ти подумала, не хвилюйся, — він прибрав руку друга з її рота. — Він мав на увазі злочинця, який не дає мені нормально жити.

— Вибач, що налякав, — Віталію було ніяково, і він показав рукою в бік невідомої фігури, яка побігла до корпусу. — Он бачите, той гад. Впевнений, це саме той щур, якого ми намагаємося впіймати, і ніхто інший. Інтуїція підказує.

— Жанно, йди до своєї кімнати та лягай спати, а ми простежимо за ним. Давай хутчіш, поки не випустили його з виду, — швидко наказав Влад.

— І нікому ні слова, — Віталій поцілував Жанну. — Все буде добре.

Жанна не стала сперечатися й слухняно виконала наказ, зовсім не розуміючи, що відбувається.

— Нам потрібно прослідкувати за ним, — Віталій миттєво протверезів.

— Чомусь я впевнений, що він пішов до мого кабінету. Прямо в пастку, — у голосі Влада відчувалося задоволення. — Тихенько йдемо по п’ятах.

— Стій. Точно до твого кабінету? Ну, а ми поки зачекаємо, поки він звідти вийде, — Віталій зупинився, вже перебуваючи в будівлі, й запропонував другові сховатися в кутку темного коридору, присівши за стільцями, що там стояли. — Мені здалася знайомою його фігура.

— Мені теж, і, здається, це жіноча постать, — зовсім тихо додав Влад. — І, що найцікавіше, вона без будь-яких проблем проникла до мого кабінету.

— Має дублікат ключа.

— Як це щуру вдалося?

— Що саме? — не зрозумів Віталій. — Дублікат ключа зробити? Та хіба це проблема?

— Я не про ключ, а про те, як щур примудрився мене обманювати, ходячи тут під самим носом, — Влад був упевнений, що неодноразово спілкувався з тією людиною, яка щойно проникла до його кабінету.

— Чому він там так довго? — Віталій почав нервувати.

— Шукає. Ну, нарешті виходить, — Влад смикнув Віталія. — Крадькома підемо за ним.

Щур тихенько зачинив двері, оглянувся і пішов коридором. Віталій із Владом рушили слідом. У темряві обличчя розгледіти було неможливо, лише обриси фігури. Щур без проблем зайшов до кабінету Марини Вікторівни.

— Щось я не розумію, — Віталій почухав потилицю.

— Що тут не зрозумілого? — Влад намагався мислити логічно. — Щур знайомий із нашим лікарем.

— Тут ще гірше… Моя колишня Богиня і є щур, — Віталій сам здивувався своєму висновку.

— Точно. Фігура належить їй. Це зовсім несподівано, — Влад похитав головою.

— Я неодноразово натякав їй на свої справи, просто так, без жодних прихованих намірів, а їй саме це й було потрібно. Хитра щуриця, а не Богиня. Ось чому вона була зі мною, — Віталій був злий, усвідомивши, що його використовували.

— Але ти ж приїжджаєш і від’їжджаєш. Не забувай, що ти тут не постійно, а бандити завжди в курсі всього, — Влад продовжував міркувати. — Тому вона не єдиний щур. Хто знає, скільки їх насправді? Раніше ти був із нею, бо хотів, а зараз мусиш повернутися до неї заради справи.

- Мені буде гидко це зробити… Дивись, виходить! – Віталій знову заховався за кут із Владом. – Точно вона. У мене є ідея, а ти чекай тут.

Віталій вибіг на середину коридора, засунув руки в кишені й зробив вигляд, що просто проходить повз.

- О, Маринко, це ти? – запитав він навмисне здивованим голосом.

- Я… Віталію… – Марина Вікторівна так розгубилася, що сперлася рукою об стіну, але швидко опанувала себе й спробувала знайти виправдання. – Я забула документи, тому мусила повернутися за ними.

- Серед ночі? – Віталій прищурив очі, не відпускаючи її поглядом.

- Ці документи мені терміново потрібні… – Марина знала, що Віталій не дурень, але сподівалася, що він їй повірить. – Маю на увазі медичні документи. Що, будеш перевіряти мою сумку?

- Мене не документи цікавлять, а те, чому ти мені не зателефонувала. Могли б гарно провести час. – Лукаво усміхнувся Віталій. – А то мені самотньо. Бачиш, блукаю коридорами без діла, як лунатик.

- Ти ж наче мене більше не хочеш? У тебе тепер інша пасія, я вам не заважаю. Цікаво, чому ти не в її ліжку?

- Яка ж ти ревнива… – Віталій хотів її обійняти, але передумав. – Маринко, ти мене засмучуєш. Ми ж один одному клятви вірності не давали.

- Мені твоя клятва ні до чого. Але не виходить вгамувати свої ревнощі. – Вона хмикнула. – Та я ж зовсім не проти проводити з тобою час, я тобі про це вже казала. Заходь, буду рада опинитися в твоїх обіймах. Але зараз мені треба йти – на мене чекає таксі.

Марина розвернулася й пішла, впевнена, що Віталій ні про що не здогадується.

Віталій, продовжуючи стояти на місці, махнув рукою – дав знак Владові слідувати за Мариною. Але Влад і так збирався це зробити, аби впевнитися, що вона справді поїде на таксі.