Віталій

Тамара побачила, як Влад виходив із кімнати Жанни. Вона зачекала, поки він відійде, і лише тоді поспішила до подруги. Жанна все ще стояла посеред кімнати з букетом ромашок у руках.

— Чого стоїш, як пам’ятник? Щось сталося? — запитала Тамара.

— Нічого не сталося. Приходив вибачитися, — запевнила Жанна. — Я не знаю...

— Не знаєш, куди квіти поставити? — Тамара, однак, розуміла, що Жанна мала на увазі щось інше. — Давай я знайду для них вазу.

— Дякую, — Жанна віддала їй квіти, а сама почала одягатися.

— Розповідай, не тягни, — нетерпляче сказала Тамара, вмощуючись на ще не застеленому ліжку.

— Пообіцяв, що Рита більше мене не турбуватиме.

— Хай тільки спробує. І вона, і Марина Вікторівна одразу отримають здачі, — грізно промовила Тамара. — Нехай тихенько собі заздрять і не лізуть, куди не треба.

— От би мені твій бойовий характер, — зітхнула Жанна й сіла поруч. — Але, знаєш, вони мене зовсім не хвилюють.

— А що хвилює?

— Те, що вони вдвох...

— Хочуть тебе одну, а ти хочеш їх обох, — догадалася Тамара. — Ну, розкажи, як це — коли тебе цілують одразу двоє, по черзі?

— Це ніби подвійна порція чогось приємного. На якусь мить втрачаєш контроль і віддаєшся насолоді. Не хочеш обирати між ними. І мені подобається, що вони друзі, не суперничають, не ділять мене. Але... що буде потім?

— А яка різниця, що буде потім? І так зрозуміло, — зітхнула Тамара.

— Відпочинок закінчиться — і на цьому все. То чи варто починати те, що через кілька тижнів скінчиться?

— Жанно, це вже почалося. А залишаться спогади, які ти берегтимеш усе життя. Та ще й ця напруга, яка тебе переповнює... А в цьому я не сумніваюся.

— І на цьому все... — зробила висновок Жанна.

— А ти б хотіла чогось більшого?

— Мабуть, ні. А ти краще розкажи, як у тебе з Пашею? — змінила тему Жанна.

— Ніяк. На побачення я так і не пішла. Він зателефонував, вибачився, сказав, що терміново викликають на роботу. Якась важлива справа, — Тамара зітхнула.

— Знаєш, я йому вірю, — Жанна хотіла підбадьорити подругу. — Він же поліцейський. У нього не проста робота.

— Курортний роман із ним аж ніякий, бо я тут ненадовго.

— А може, у вас більше, ніж просто курортний роман? Може, це кохання з першого погляду?

— Жанно, яке кохання, який роман? Ми з ним навіть по телефону майже не розмовляємо, — Тамара підвелася. — Пішли снідати. У мене відразу після сніданку процедура.

— Пішли, — погодилася Жанна. — У мене сьогодні аж чотири процедури.

У їдальні вже було повно відпочивальників. Лунали голоси, дзвеніли столові прибори, а смачний запах їжі дражнив ніздрі. На сніданок подали макарони з сарделькою, салат зі свіжих овочів і чай, до якого можна було намазати на хліб масло та покласти зверху скибочку сиру.

— Доброго ранку! — привіталася Жанна, сідаючи за стіл.

— Доброго ранку! — Раїса Іванівна глянула на неї з таємничою усмішкою. — Чого запізнюєшся? Сніданок же вистигає. А втім, я знаю, чому.

— І чому ж? — Жанні стало цікаво, що думає Раїса Іванівна.

— Я вчора бачила, як ти на танцях із таким красенем кружляла. Серед відпочивальників його немає. Невже хтось із начальства?

— Може бути… А салат смачний, — Жанна хотіла змінити тему, але не вдалося.

— А потім я помітила, що ви не добули танців. Зникли. Мабуть, бажання з’явилося?

— Раїсо Іванівно, про що ви тільки думаєте? — Жанна зашарілася.

— Не треба соромитися. Це нормально, і я за тебе рада. Розважайся на повну! — Раїса Іванівна задоволено допивала чай, згадуючи свого кавалера.

Поснідавши, Жанна вже встигла пройти дві процедури. Тепер йшла на озокерит — так званий «гірський віск». Він має тепловий, механічний та хімічний вплив на організм людини. Їй клали його на руки, і так вона сиділа кілька хвилин. Ця процедура подобалася Жанні.

— Привіт, Жанно, — вхід до кабінету перегородив Віталій. — Поговоримо?

— У мене зараз процедура.

— Я зачекаю, — він поступився місцем жінці, яка підійшла, і відійшов до вікна.

Саме тоді побачив свою Богиню, яка йшла коридором. Побачивши Віталія, Марина Вікторівна хотіла розвернутися й піти назад, але він швидко підійшов, узяв її під руку.

— Чого тікаєш? Може, поговоримо? — запитав тихо.

— Нам ні про що говорити. І прошу тебе, відпусти. Не смій псувати мою репутацію, — прошипіла вона, здавалося, більше сердита, ніж стривожена.

— Я і не збирався. Може, відійдемо до вікна?

— Навіщо тобі зі мною говорити, коли ти іншу знайшов? — Марина Вікторівна всміхалася, не забуваючи, що на неї дивляться відпочивальники й колеги.

— А ти хотіла б, щоб я був тільки твоїм? — Віталій робив вигляд, ніби обговорює з лікарем робочі питання. — Тоді ти повинна бути тільки моєю.

— Я тебе зрозуміла, — видала вона, визнаючи, що не має права висувати подібні претензії.

— Ревнуєш — значить, кохаєш мене.

— Може бути… А вона знає, що ти одружений? — її голос звучав з прихованим натяком.

— Не смій мені погрожувати, — Віталій стиснув зуби. — Твій теж не знає, що роги носить.

— Вибач… Не будемо сваритися. Мені варто йти, у мене прийом. Заходь до мого кабінету ввечері… Чи відмовишся?

— Побачимо, — кинув він, але вже знав, що не прийде.

Віталій залишився стояти біля вікна, думаючи, що настав час розірвати стосунки зі своєю Богинею. Потяг до неї згас після зустрічі з Жанною. Так, із Мариною було добре, але хай це залишиться в минулому. Він не відчував провини, зраджуючи дружину Аню. У них із нею були вільні стосунки. Аня теж могла завести коханця, але Віталій був проти, хоч і не вимагав від неї вірності.

Колись Аня подобалася Віталію і Владу одночасно. Вона була їхньою дівчинкою, як тепер Жанна. Але згодом Аня завагітніла, і з’ясувалося, що від Віталія. Він не вагаючись одружився з нею, а Влад залишився просто другом.

Чи кохав Віталій Аню? Чи був з нею лише через дитину? Віталій і сам не знав. Йому подобалося жити разом із нею, гуляти з сином. А ще вона допомагала йому у справах. Віталій був власником великого автосалону та мережі магазинів із продажу автозапчастин.