Влад

— А ну, швидко пішла до мого кабінету! — зі злістю крикнув Влад просто у вухо Риті. — Ти що собі дозволяєш?!

Він схопив її за руку й потягнув до свого кабінету. Грюкнув дверима, увімкнув світло.

— Як ти смієш псувати репутацію «Цілителя»?! Влаштувала розбірки, як базарна баба! — Влад продовжував кричати.

— То ти переживаєш за репутацію «Цілителя»? — Рита миттєво заспокоїлася й сіла на диван, закинувши ногу на ногу. — А я-то думала, що ти кинувся захищати ту стерву.

— Не смій її так називати! Ти мене чула?! — Влад усе ще був злий.

— Влад, я тебе кохаю. Ми з тобою вже давно разом, і мені не подобається, що ти мене зраджуєш із нею.

— Ми з тобою розійшлися ще місяць тому, — нагадав Влад, трохи охолонувши, й сів за робочий стіл. — Між нами було багато хорошого, але наші стосунки закінчилися. Зрозуміла? Тепер кожен із нас може робити, що заманеться.

— Але ж я досі тебе кохаю... — Рита встала, підійшла до Влада й обійняла його. Намагалася сісти йому на коліна, поцілувати. — Я хочу бути твоєю.

— Рито, ні, — Влад обережно звільнився з її обіймів. — Ти повинна нарешті вгамуватися й знайти собі іншого коханця.

— Це все через неї?! — Рита знову обурилася. — Я бачила у вікно, як ти з Віталієм її затиснули! Що ви в ній знайшли? Двоє на одну, прямо скажи!

— Це вже не твої справи, — холодно відповів Влад. — Попереджаю: якщо не заспокоїшся, доведеться шукати нову роботу. Я зрозуміло пояснив?

— Ось як ти до мене... І це після всього, що між нами було?! Награвся й викидаєш! Ти, Влад, скотина! — Рита розплакалася й вибігла з кабінету.

Влад мовчки налив собі коньяку, поставив пляшку на стіл. Сів на диван і мимоволі згадав Жанну. Як вона кинулася йому на шию й пристрасно цілувала. Він майже звик, що Жанна в найнеочікуваніші моменти робить щось подібне.

— А їй сподобалося, коли ми по черзі її цілували, — сказав Віталій, заходячи до кабінету.

— Наша дівчинка нас теж захотіла, — хмикнув Влад. — Головне — розібратися з колишніми. Рита вже починає діяти мені на нерви. Сідай, бери коньяк.

— То звільни її, — запропонував Віталій, наливаючи собі. — Навіщо панькаєшся?

— Мені її шкода.

— Жалість ні до чого доброго не доведе, — переконливо сказав Віталій.

— Я думав, що ми хоча б друзями залишимося... — знизав плечима Влад.

— Колишні друзями не бувають. Точно не у вашому випадку, — відрізав Віталій, допив свій коньяк, потиснув руку другові. — На добраніч. Я пішов спати.

— Бувай.

Залишившись наодинці, Влад відхилився на спинку дивана й заплющив очі. Чомусь згадалося минуле. З Віталієм вони дружили з дитинства, навчалися в одній школі, а згодом – в одному університеті. Ще в юності вирішили не сваритися через дівчат. Відтоді все й пішло: якщо їм подобалася одна й та сама дівчина, вони зустрічалися з нею разом. Але так було не завжди.

Колись Влад закохався в дівчину, яка була йому по-справжньому дорога, проте Віталій не звертав на неї жодної уваги. Влад не вагався – одружився. Проте шлюб тривав недовго. Після десяти років спільного життя вони розлучилися, не змогли зберегти сім’ю, навіть попри те, що в них ріс син. Зараз Олегові двадцять років, він навчається за кордоном. Влад повністю його забезпечує, оплачує навчання й робить це із задоволенням. Він переконаний: коли син закінчить навчання, повернеться в Україну й допомагатиме йому з «Цілителем». А потім Влад передасть йому бізнес і нарешті піде на заслужений відпочинок.

Втім, працював він не лише заради сина, а й заради матері та тітки, якими опікувався.

Мати Влада, Катерина Борисівна, та її сестра, Віра Борисівна, жили разом у будинку, який купив для них Влад. Віра Борисівна так і не вийшла заміж, дітей у неї не було, тож всю свою любов вона віддала племіннику. Доглядала за ним у дитинстві, допомагала з уроками, коли він пішов до школи… Одним словом, була ще однією матір’ю для нього. Влад ріс щасливим, бо мав дві найрідніші жінки поруч. Його батько помер від хвороби, коли хлопчику було лише два роки, тож він його зовсім не пам’ятав.

Влад намагався бути для матері та тітки найкращим сином. Робив їм однакові подарунки, приділяв достатньо уваги, щоб вони відчували себе щасливими. Єдине, що йому не подобалося – їхні постійні спроби знайти йому дружину.

– Синку, сьогодні сходи на побачення з Тонею, – якось сказала мати. – Хороша жінка. Працює вчителькою, порядна, добра, смачно готує. І до речі, їй теж сорок три, як і тобі. Ми з Вірою схвалюємо її.

– Я сам можу знайти собі жінку, якщо захочу, – роздратовано відповів Влад. – Взагалі, я сам розбиратимуся зі своїм особистим життям.

– У кого ж ти такий упертий? – зітхнула мати.

– У батька… – завжди казав він.

Влад не знав, що таке мати батька, бо мати вдруге заміж не виходила. Втім, він намагався бути хорошим батьком для Олега – і йому це вдавалося. А ще він був успішним бізнесменом. Починав із малого, а тепер йому належав цілий курорт. Проблем не було – доки не з’явилися рекетири. Але Влад вірив, що розбереться з ними. Це лише питання часу.

Він мав вірних друзів, які завжди допомагали один одному. Вони разом допомогли Дімі відкрити рафтинг-клуб, підтримали Пашу, коли того викрали й ледь не вбили. Віталій був одним із найближчих друзів Влада. Навіть те, що вони жили в різних містах, не заважало їм підтримувати зв’язок.

Раптом думки знову повернулися до Жанни. Вона викликала в ньому спалах емоцій, які брали верх над розумом. Її зовнішність притягувала його, змушувала шукати нагоди зустрітися поглядом, випадково перетнутися. Він відчував шалене бажання торкнутися її, поцілувати. І не зміг стриматися, коли вона раптово зупинилася перед ним у коридорі. Йому здалося, що вона була так само схвильована, як і він.

Влад уже й не пам’ятав, коли востаннє хтось так сильно його притягував. Рита? Ні. Дівчина до неї? Теж ні. Колись вони приваблювали його, але не настільки. Ніхто, крім Жанни.