По дорозі до Карпат

Жанна взяла відпустку, зібрала речі й була готова до подорожі. Вирішила їхати автобусом, бо з якихось причин потягом зовсім не хотілося, хоча він був набагато комфортнішим. Якщо чесно, то їй узагалі не хотілося нікуди їхати, тим більше аж на інший кінець країни. Але ж мама… Вона в неї просто чудо.

Вже проїхали майже пів дороги, коли мотор автобуса почав барахлити. З горем пополам вдалося дістатися до маленького містечка, через яке проходила головна траса, якою рухався автобус. Зупинилися на заправці. Водій повідомив пасажирів, що їм доведеться зачекати на інший автобус, який уже виїхав на заміну.

– А поки що можете випити щось або перекусити. На цій заправці є магазинчик. Як тільки автобус прибуде, ви зможете продовжити шлях. Ще раз вибачте за незручності, – закінчив свою промову засмучений водій.

Жанна теж засмутилася, але не так сильно, як їй здалося в перші хвилини. Вона купила печиво й каву та сіла поруч з іншими на лавці, підставивши обличчя під теплі сонячні промені. Здавалося, що вже настало літо, хоча на календарі була лише середина травня.

Хвилин за дві Жанна помітила, як на заправку заїхав чорний джип. З нього вийшов чоловік років сорока, приблизно такого ж зросту, як і вона – десь метр сімдесят вісім. Але найбільше їй впала в очі його струнка, підтягнута статура.

"Мабуть, ходить у тренажерну залу", – подумала Жанна. "І ця легка щетина на обличчі йому личить. Невже я звернула увагу на якогось чоловіка? Сама себе не впізнаю."

Коли чоловік підійшов до каси, щоб розрахуватися за бензин, один із пасажирів, що стояв неподалік, запитав:

– Шановний, ви куди їдете?

– До лікувально-оздоровчого комплексу «Цілитель», – відповів той, а потім, здогадавшись, чому тут так багато людей, додав: – Якщо комусь туди треба, можу підвезти. Та й центром міста буду проїжджати, теж можу підкинути. Безкоштовно, не соромтеся. Можу взяти ще чотирьох пасажирів.

– Я і моя дівчина, – вигукнув хлопець, обіймаючи кохану.

– Поїхали з нами, машиною швидше будемо на місці, – звернулася дівчина до іншої пасажирки.

– Ні, я зачекаю автобус, він ось-ось має прибути.

– А я з вами поїду, – несподівано для себе вигукнула Жанна. – Мені якраз до цього комплексу.

– Ну от і чудово, – відповів власник джипа. – Давайте завантажимо ваші валізи. Машина заправлена, тож рушаємо.

Жанна сіла на переднє сидіння, а хлопець із дівчиною – позаду.

– Всім зручно? – чоловік завів авто й рушив. – До речі, мене звати Віталій.

Хлопець одягнув навушники, а його дівчина поклала голову йому на коліна й задрімала. Жанна мовчки дивилася у вікно, спостерігаючи за краєвидами.

– То ви їдете до «Цілителя»? – перепитав Віталій.

– Так. Мама подарувала мені путівку на день народження, – зізналася Жанна.

– Чудовий подарунок. Мабуть, уже запізно, але я вас теж вітаю.

– Дякую, – а потім додала: – Уже тиждень минув, як воно було.

– Ви ще не сказали, як вас звати, – Віталій подивився на неї з цікавістю.

– Дивіться на дорогу, – Жанна відчула на собі його погляд. – А мене звати Жанна.

– Гарне ім’я, і ви маєте чудовий вигляд, – не стримався Віталій.

– Дякую, – вона зніяковіла, усвідомивши, що сподобалася йому.

– Не бачу на вашому пальці обручки, – зауважив Віталій, краєм ока поглядаючи на її обличчя. – Вільні?

– Я була заміжня, – неохоче відповіла Жанна. – А ви?

– Я вільний, – сказав Віталій, хоч це було неправдою. – Ким працюєте?

– Ви мені цілий допит влаштували, – почало дратуватися Жанна. – Я журналістка, працюю в газеті.

– Вибачте, що такий допитливий. Така вже в мене натура, – сказав Віталій, ніби виправдовуючись.

Далі їхали мовчки. Віталій встиг роздивитися свою пасажирку: симпатична, світло-русяве волосся, зав’язане у пучок, зелені виразні очі, пухкі губи, гарна фігура…

"Такі – в моєму смаку", – подумав він.

— Красиві краєвиди, — Віталій не витримав і порушив тишу. — Чи бували ви раніше в цих краях?

— Я тут уперше, — спокійно відповіла Жанна. — Навкруги так багато зелені. А ви?

— Я звідси родом, але зараз живу в Києві. Часто сюди приїжджаю — і до батька, і до друзів, і по роботі. Цього разу мене запросив друг, але вже заодно і до батька заїду. Після смерті матері він одружився вдруге. Спочатку було важко це прийняти, але моя мачуха виявилася гарною людиною. До речі, давай перейдемо на "ти", — запропонував Віталій.

— Гаразд, — погодилася Жанна, ловлячи себе на думці, що хотіла б роздивитися Віталія зблизька, але не наважувалася кинути на нього відкритий погляд.

Чимось він її приваблював. Але звідки ці думки? Вона ж їде до Карпат не для романтики, а щоб оздоровитися й відпочити. Нагадала собі про це, та було вже запізно — симпатія між ними зародилася.

— Може, сходимо на танці? — Віталій усміхнувся. Побачивши, що Жанна не зрозуміла, пояснив: — У "Цілителі" кожні два дні влаштовують вечори танців для відпочивальників. Запрошую тебе заздалегідь, раптом охочі потанцювати з тобою шикуватимуться в чергу.

— Віталію, ти перебільшуєш. І взагалі, я не планую відвідувати танці.

— Даремно! Танці — це найкращі ліки для душі. От побачиш: за кілька днів ти будеш сповнена нових вражень і не залишишся байдужою до тутешньої природи. Чисте повітря та оздоровчі процедури допоможуть тобі відновити життєві сили. А коли твоє тіло наповниться енергією, воно саме захоче танцювати... Сподіваюся, зі мною.

— Сподівайся, але не будь у цьому надто впевненим, — піддражнила його Жанна. — А от свіжого повітря мені й справді бракувало.

Вона опустила бокове скло й висунула голову назустріч вітру.

— Карпатська природа неймовірна, — погодився Віталій. — Тут і долини, і густі хвойні ліси, а між скелястими горами протікають бурхливі річки з кришталево чистою водою. Той, хто хоча б раз побував у цьому райському куточку, обов’язково повертається знову.