Мелодія печалі

Жанна спускаючись у метро почула мелодію, яка лунала із глибини тунеля. Ця музика причарувала і поманила до себе. І Жанна пішла до джерела звучання, не зважаючи на те, що ось-ось має прибути електричка. Побачивши ще з далека силует чоловіка, який грав на скрипці, зупинилася. Прислухавшись відчула трепіт. Музика була  до болі сумною, як і сама Жанна…

  Ще нещодавно в неї були мрії, надії, бажання…, а тепер не лишилося нічого крім пустоти. Її життя стало схожим на чорний листок паперу. Зникла уява і думки, випарувалися, як випаровується вода у пустелі. Саме так - пустеля. Підходяще порівняння з душевним станом, який вона переживає зараз. Тіло ніби палало під вогняними променями сонця і не має від них порятунку. Бо ніяк не виправити ситуацію, не має виходу. Не вибратися їй із глибини печалі. Від болю розривається серце. Хочеться плакати, але не має сліз…

  А скрипка грає все гучніш та сумніш і Жанна не витримує. Закриває вуха долонями і вибігає з метра, щоб не чути тієї мелодії. Вона біжить не зважаючи на людей які рухаються масою назустріч по тротуару великого міста. І раптом завмерла, застила на місці, а люди продовжують йти стикаючись з нею.

-Руслан,- пошепки промовила Жанна,- Руслан. Невже я бачу Руслана?

  Чоловік який видався Жанні Русланом намагався запалити сигарету та вітер заважав. Врешті-решт йому вдалося це зробити і саме в цю мить…

-Руслан,- Жанна з криком кинулася на його шию,- тебе відпустили? Це означає, що ти ні в чому не винний? Я…, я теж готова тебе пробачити.

  Жанна посміхнулася вперше за такий довгий час. Ніби нічого не сталося і ніби нічого і не було. Вона з такою ніжністю обіймала, що їй стало так тепло на душі. Не хотіла знову втратити те, що було вже давно втрачено.

-Вибачте, та ви обізналися,- чоловік викинув сигарету, мабуть боявся ненароком нею зачепити незнайомку,- я не Руслан.

-О, вибачте,- відчувалося розчарування в голосі Жанни, яка нарешті прийшла в себе,- я помилилася, прийняла вас за іншу людину. Ви здалися мені схожими, а може це мені тільки здалося. Ще раз вибачте.

-Я так і подумав,- незнайомець з цікавістю почав розглядати ту, яка щойно нагородила його такою увагою,- з ким не буває. Тому нічого страшного не трапилося, усе нормально. До речі, мене звати Влад. А вас?

-Вибачте,- знову повторила Жанна і пішла геть вже не чувши про що там говорив чоловік.

  Влад зітхнув проводячи дівчину очима шкодуючи, що вона не захотіла продовжувати розмову.

-І, що це щойно було?- до Влада підійшов його друг Віталій,- купуючи нам каву, я побачив, що тебе тут обнімають. Шкода, не побачив обличчя щоб оцінити вродлива чи ні. Та фігурка мене її зачепила, гарна і сексуальна.

-Якась незнайомка обізналася, прийняла мене за якогось Руслана. Симпатична така, а як вона ніжно мене обіймала, що аж мурашки по тілу пробіглися,- Влад взяв з рук Віталія каву який той протягнув йому.

-Що тут цікаве таке обговорюєте?- до них підійшла Аня дружина Віталія.

-Проблеми які мене переслідують,- Влад швидко переключився на іншу тему,- без Віталія мені ніяк не обійтися.

-Відвезу Аню з малими до її матері, приведу в порядок деякі справи в салоні, а потім відразу до тебе рвону,- пообіцяв Віталій,- постараюся як найшвидше звільнитися.

-Чекатиму на тебе друже. А зараз я вже буду їхати, бо дорога не близька. Тому до побачення,- він потиснув руку другові допиваючи каву.

-До побачення,- Аня обійняла Влада і поцілувала його в губи так як цілують коханого і це в присутності свого чоловіка який абсолютно ніяк не відреагував на побачене.

-Буду сумувати за тобою сонечко,- лагідно відповів їй Влад і сівши в позашляховик посигналив раз і вдруге поїхав.

  Жанна ніби вийшла з трансу в який ввела її музика і мало-помалу повернулася до метра.

«Поки це буде продовжуватися?- запитала сама у себе,- я ж твердо знаю, що Руслан у в`язниці і що я ніколи не пробачу йому».

  Вже рік минув після того випадку, а вона ще й досі продовжувала жити ніби в темряві. Коли відбулися ті події, її життя ніби розбилося на безліч дрібних осколків. І в неї ніяк не вистачає ні сил, ні терпіння щоб зібрати все до купи. Зібрати своє життя, поставити на місце минуле, теперішнє і майбутнє. У розпачі Жанна їхала додому згадуючи, як колись познайомилася з Русланом.

  Це було вже не так  і давно, а всього-на –всього два роки по тому. Тоді вона вже закінчила університет і працювала журналістом в одній із столичних газет. Її редактор попросив взяти інтер`ю в одного молодого боксера, який тільки но починав свою спортивну кар`єру. Цим боксером був Руслан. Між ними з першого погляду виникла взаємна симпатія, яка спалахнула пристрастю. Зовсім скоро Жанна завагітніла і вони одружилися. Вона вже була на четвертому місяці вагітності і з нетерпінням чекали на народження цієї дитини та сталося не поправне…  

  Відтоді життя Жанни зупинилося. Постійно відчувала, що її ніби живою похоронили десь глибоко під землею. Все боліло в середині, розривалося. Перед очима ще й досі стояв той день… Руслан зі своїми друзями Олегом та Василем відмічав свою перемогу у поєдинку, який відбувся трьома днями раніше. Вони зовсім не багато пили і обговорювали бокс. Почали раптом сперечатися доводячи один одному кожен свою правоту. Дійшло до бійки. Жанна тоді дивилася телевізор у спальні коли зрозуміла, що відбувається на кухні. Вона кинулася їх зупиняти і це була її велика помилка про яку вона шкодуватиме завжди. Руслан саме тоді її відштовхнув і вона впавши втратила свідомість і дитину… Про це вже дізналася потім коли опритомніла на лікарняному ліжку. Їй не хотілося жити, тяжка депресія оволоділа нею. Чекала на Руслана, а він не приходив. Щогодини запитувала у медсестри, чи не прийшов її чоловік, а та нічого не відповідала. Вже коли до неї приїхала мама тоді вона і дізналася, що відбулося. Мама розповіла, що коли Жанна продовжувала на кухні лежати без свідомості бійка продовжувалася і … Руслан вбив Олега. Це не було навмисне, це було випадково, але факт лишався фактом. Руслан вбив не тільки свого друга, а й їхню дитину.