Мелодія печалі

Жанна, спускаючись у метро, почула мелодію, що лунала з глибини тунелю. Ця музика причарувала й поманила її до себе. Вона пішла на звук, не зважаючи на те, що ось-ось мала прибути електричка. Побачивши здалеку силует чоловіка, який грав на скрипці, зупинилася. Прислухавшись, відчула трепет. Музика була до болю сумною, як і сама Жанна…

Ще нещодавно в неї були мрії, надії, бажання… А тепер не лишилося нічого, окрім пустоти. Її життя стало схожим на чорний аркуш паперу. Уява й думки зникли, випарувалися, як вода в пустелі. Саме так — пустеля. Найвлучніше порівняння для її душевного стану. Тіло наче палало під пекучими променями сонця, і не було від них порятунку. Виправити ситуацію неможливо, виходу немає. Не вибратися їй із глибини печалі. Від болю розривалося серце. Хотілося плакати, але сліз не було…

А скрипка грала все гучніше й сумніше, і Жанна не витримала. Закрила вуха долонями й вибігла з метро, аби не чути тієї мелодії. Вона бігла, не зважаючи на натовп, що рухався їй назустріч вулицями великого міста. І раптом завмерла, застигла на місці, а люди продовжували йти, випадково торкаючись її плечей.

— Руслан… — пошепки промовила Жанна. — Руслан? Невже це він?

Чоловік, якого вона прийняла за Руслана, намагався запалити сигарету, але вітер заважав. Нарешті йому це вдалося, і саме в цю мить…

— Руслан! — вигукнула Жанна й кинулася йому на шию. — Тебе відпустили? Це означає, що ти ні в чому не винний? Я… я теж готова тебе пробачити…

Жанна вперше за довгий час посміхнулася. Ніби нічого не сталося. Ніби нічого й не було. Вона обіймала його з такою ніжністю, що аж на душі потеплішало. Вона не хотіла знову втратити те, що вже давно було втрачено.

— Вибачте, але ви помилилися, — чоловік викинув недопалок, очевидно, боячись ненароком зачепити нею незнайомку. — Я не Руслан.

— О… Вибачте… — розчарування прозвучало в голосі Жанни. Вона нарешті отямилася. — Я переплутала… Прийняла вас за іншу людину. Ви здалися мені схожими… Або це мені тільки здалося… Ще раз вибачте.

— Я так і подумав, — незнайомець із цікавістю розглядав ту, яка щойно так палко його обіймала. — З ким не буває. Все нормально. До речі, мене звати Влад. А вас?

— Вибачте… — знову повторила Жанна й пішла геть, уже не чуючи, що ще говорив чоловік.

Влад зітхнув, проводжаючи її поглядом. Він пошкодував, що вона не захотіла продовжити розмову.

— І що це щойно було? — до Влада підійшов його друг Віталій. — Купуючи нам каву, я побачив, як тебе тут обіймають. Шкода, що не встиг розгледіти обличчя — цікаво, вродлива чи ні. Але фігурка мені сподобалася. Гарна й сексуальна.

— Якась незнайомка помилилася, прийняла мене за якогось Руслана… Симпатична, до речі. А як вона мене обіймала… У мене аж мурашки по тілу пробіглися, — Влад узяв каву, яку простягнув йому Віталій.

— Що тут такого цікавого обговорюєте? — до них підійшла Аня, дружина Віталія.

— Проблеми, які мене переслідують, — Влад швидко перевів розмову на іншу тему. — Без Віталія мені ніяк не обійтися.

— Відвезу Аню з малим до її матері, владнаю справи в салоні, а потім одразу до тебе рвону, — пообіцяв Віталій. — Постараюся якнайшвидше звільнитися.

— Чекатиму, друже. А зараз уже поїду — дорога не близька. До побачення, — сказав Влад, потискаючи руку другові й допиваючи каву.

— До побачення, — Аня раптом обійняла Влада й поцілувала його в губи. Як цілують коханого. І це в присутності чоловіка, який абсолютно ніяк не відреагував.

— Буду сумувати за тобою, сонечко, — лагідно відповів їй Влад, сів у позашляховик, посигналив раз і вдруге — і поїхав.

Жанна ніби вийшла з трансу, в який ввела її музика, і мало-помалу повернулася до метро.

«Поки це буде продовжуватися? — запитала сама у себе. — Я ж твердо знаю, що Руслан у в'язниці і що я ніколи не пробачу йому».

Вже рік минув після того випадку, а вона ще й досі продовжувала жити ніби в темряві. Коли відбулися ті події, її життя ніби розбилося на безліч дрібних уламків. І в неї ніяк не вистачало ні сил, ні терпіння, щоб зібрати все докупи. Зібрати своє життя, розставити по місцях минуле, теперішнє і майбутнє. У розпачі Жанна їхала додому, згадуючи, як колись познайомилася з Русланом.

Це було вже не так і давно, а всього-на-всього два роки тому. Тоді вона вже закінчила університет і працювала журналістом в одній зі столичних газет. Її редактор попросив взяти інтерв'ю в одного молодого боксера, який тільки-но починав свою спортивну кар'єру. Цим боксером був Руслан. Між ними з першого погляду виникла взаємна симпатія, яка спалахнула пристрастю. Зовсім скоро Жанна завагітніла, і вони одружилися. Вона вже була на четвертому місяці вагітності й з нетерпінням чекала на народження дитини, та сталося непоправне…

Відтоді життя Жанни зупинилося. Вона постійно відчувала, ніби її живцем поховали десь глибоко під землею. Все боліло всередині, розривалося. Перед очима й досі стояв той день… Руслан зі своїми друзями Олегом та Василем відзначав свою перемогу в поєдинку, який відбувся трьома днями раніше. Вони зовсім небагато випили і обговорювали бокс. Почали раптом сперечатися, доводячи один одному свою правоту. Дійшло до бійки. Жанна тоді дивилася телевізор у спальні, коли зрозуміла, що відбувається на кухні. Вона кинулася їх зупиняти, і це була її велика помилка, про яку вона шкодуватиме завжди. Руслан саме тоді її відштовхнув, і вона, впавши, втратила свідомість і дитину… Про це дізналася вже потім, коли опритомніла на лікарняному ліжку. Їй не хотілося жити, тяжка депресія оволоділа нею. Вона чекала на Руслана, а він не приходив. Щогодини запитувала у медсестри, чи не прийшов її чоловік, а та нічого не відповідала. Вже коли до неї приїхала мама, тоді вона й дізналася, що сталося. Мама розповіла, що коли Жанна лежала без свідомості на кухні, бійка продовжувалася, і… Руслан убив Олега. Це не було навмисно, це сталося випадково, але факт залишався фактом. Руслан убив не тільки свого друга, а й їхню дитину.