Глава 30. Безвихідне становище

Глава 30. Безвихідне становище

Стася

Де я знаходжуся, що це за місце, і скільки годин я тут сиджу, питання залишаються відкритими, оскільки на них немає відповіді. Я б сказала, що я знаходжуся в якомусь покинутому будинку, бо тут занадто брудно, тхне смородом і задухою. Так хочеться на свіже повітря, але я навіть піднятися з підлоги не можу, оскільки прив’язана до батареї мотузками. Очевидно, щоб не втекла. Але що я можу зробити проти трьох озброєних чоловіків? Дивно тільки, що ще досі жива, бо я попрощалася з життям ще кілька годин тому, як тільки мене посадили до машини й сюди привезли.

– Ну що, красуне, отямилася? – до мене підійшов громило й сів навпочіпки.

Цей йолоп найбільше до мене чіпляється. Це він схопив мене першим, а потім, тримаючи за руки, вів до машини. Зараз він так усміхається мені в очі, ніби насміхається над моїм становищем. Він питає, але відповісти я не можу, оскільки мій рот теж перев’язаний якоюсь ганчіркою.

– Яка ж ти красуня, – доторкнувся до мого волосся рукою, а я відсахнулася назад, боляче вдарившись головою об батарею. Однак не надала цьому значення, оскільки чужі дотики мені огидні. – Тихо-тихо, бо ти ще вб’єш себе.

– Не чіпляйся до неї. Вона нам потрібна, – до кімнати увійшов інший із трійки і йолоп піднявся на ноги, відчепившись від мене.

– Джо, ти ж казав, що ми можемо з нею погратися, – заперечив він.

– Я так сказав, але це не стосувалося тебе, – Джо підійшов до нього впритул.

Гадаю, що цей Джо має неабияку владу перед іншими, інакше б його не слухалися, опустивши голову.

Але як таке можливо, щоб людина, яку вбили, стояла зараз перед моїми очима жива й ні натяку на те, що його поховали? Хоча не думаю, що до останнього таки дійшло. Він сфальсифікував свою смерть – це зрозуміло. От тільки навіщо? І чого хоче від мене? Навіщо я йому потрібна? Невже для того, щоб помститися Тіму? Таким чином, змусити Тіма віддати борг? Але ж коханий ніколи не брав у нього грошей в борг. Ні… Я б знала. Пам’ятаю, що він ворогував із Джо. Але…

– Джо… – йолоп знову заперечив.

– Замовкни! – гаркнув він йому й підійшов до мене. Джо присів навколішки й поглянув на мене прискіпливим поглядом. – А ти й справді красуня, – він хотів доторкнутися до мене, але я віддалилася.

Пам’ятаючи про біль на потилиці, я вже обережно й щільніше притулилася до батареї, щоб було зрозуміло, що я не хочу жодних чужих дотиків. Але хіба це покидька зупинить? Джо провів пальцем по моїй шоці. Я відчула холодний дотик сухої шкіри. Мені стало огидно від самої себе, що знаходжуся у безвихідному положенні, що я даю себе торкатися, не бажаючи цього. Що не маю змоги втекти звідси, куди очі бачать.

– Ти голодна? – питає він мене турботливо.

Не відповідаю. Навіть не кліпаю. Їжа – це останнє, про що я зараз можу думати.

– Значить, голодна, – робить свій висновок. – Принеси їй щось поїсти, – звернувся від до свого підлеглого.

– Але ж Джо, ми й собі небагато чого брали…

– Принеси я сказав! – гаркнув він, від чого я затремтіла. Такий страшний і загрозливий голос у чоловіка, що мені стає страшно лише від його тону. – Не бійся. Чого ти? – він знову провів долонею по моєму обличчю. Більше віддалятися, на жаль, мені немає куди. Хіба що стіну пробити спиною й залізти в неї. – Ми тебе не образимо.

Ага… Не образять вони мене. Якби не хотіли ображати, не викрадали б і не привозили мене сюди. А тут ти бачиш, які привілеї, навіть нагодувати хочуть.

Йолоп кудись пішов з кімнати й ми залишилися вдвох із Джо, дивлячись одне одному у вічі довгий час. Коли той повернувся з тацею в руках, Джо сказав:

– Поїж трохи, – він опустив ганчірку, що закривала мені рот.

– Відпустіть мене! – перше, що я сказала, не впізнавши власного голосу.

– Якби ж це було так легко, як тобі це здається, крихітко. Ось чекаю дзвінка нашого спільного знайомого. Коли він зателефонує і скаже, що підготував необхідну суму, я обов’язково тебе відпущу. А зараз ти побудеш у мене гарантією.

– Гарантією? Для чого?

– Для того, що тобі не потрібно знати. Це бізнес, крихітко. Все в межах бізнесу.

– І ти сфальсифікував свою смерть теж заради бізнесу? – здається, я не думаю, що говорю.

Джо замислився, поглянувши на мене глибоким поглядом.

– Іноді, щоб відродитися наново, треба померти.

Джо піднявся й пішов на вихід із кімнати, наостанок додавши своєму підлеглому кілька слів:

– Нагодуй її. Якщо не захоче їсти, запхни. Це все, що тобі потрібно зробити. Більше торкатися її заборонено. Зрозумів?

– Зрозумів, – почухав він потилицю.

Джо вийшов з кімнати, залишивши нас наодинці. Чесне слово, я його боюся. Й своє безвихідне становище проклинаю, оскільки відбивалася б сама, як могла, але не можу. Руки й ноги прив’язані. А йолоп стоїть ще досі з тацею в руках і дивиться то на мене, то на тацю. Невже він і справді буде запихати в мене ту гидоту?

***