Глава 29. Врятувати

Глава 29. Врятувати

Тимур

Отже, Джо… Він не помер, не загинув і його не вбили, за що я мав відсидіти у в’язниці пристойний термін. А як же тоді? Невже він сфальсифікував свою смерть? Але для чого? І чому він прийшов до мене з вимогами, мовляв, я винен йому круглу суму за перегони? Але головне не це… У нього моя Стася. І це все, що зараз повинно мене турбувати.

– Алло, – набрав номер Сані й уже через один гудок почув його голос.

– А я ще вважав тебе за друга, а ти виявився таким козлом…

– Тіме, і тобі доброї ночі, по-перше. А по-друге, щось сталося?

– Так, сталося. Завдяки тому, що ти навів сюди шісток Джо і самого Джо, я вляпався по самі нікуди і вони забрали мою Стасю.

– Чекай… Я нічого не розумію. Що ти маєш на увазі? Куди навів? Що значить «забрали»?

– Ти що, реально не розумієш? Ми зі Стасею приїхали на твою дачу, але вже через кілька годин сюди навідався Джо зі своїми шістками.

– Чекай… ХТО? Він же помер! Його вбили! Ти ж у в’язниці сидів через це!

– Ти думаєш, я таке забув? Виявляється, він живий-живісінький. Але зараз я сам хочу його прибити, бо він забрав мою Стасю і я не знаю, де вона.

– Тіме, я навіть не знаю, що сказати…

Здається, це не Саня навів на мене Джо. Але як тоді покидьок дізнався, де я можу перебувати?

– То це не ти йому повідомив, де я буду знаходитися? – все ще сумніваюся.

– Ти що? З глузду з’їхав? Я тільки від тебе дізнався, що він живий! Як би я міг йому це повідомити? Та й навіщо мені це потрібно? Ти ж мій друг!

– Я не знаю… Я вже нічого не знаю… – сідаю на підлозі від безвиході. – Тоді як він дізнався, що я на твоїй дачі?

– А ти не міг подумати про те, що за тобою стежать? Може, кожен твій крок він відслідковував?

– Але ж напали вони не одразу, як ми приїхали сюди зі Стасею, а через кілька годин…

– Тіме, якщо ти думаєш, що я до цього причетний, то дуже помиляєшся. Ти думаєш, я тоді давав би тобі ключі від дачі, щоб там тебе спіймав Джо? Та він би міг тебе й вдома знайти, якби сильно хотів. Ти ж знаєш цього покидька.

– Знаю… – зітхаю.

– А що він від тебе хотів?

– Гроші. Багато грошей. Десятки тисяч доларів.

– За що?

– За перегони, як він сказав.

– Тобто? Ти ж вигравав ті гроші.

– Вигравав. Але тепер він вимагає їх повернути.

– Нічого не розумію.

– Ти думаєш, я розумію?

– І що ти думаєш робити?

– Не знаю, – зітхаю. – Сань, допоможи мені знайти Стасю. Мені без неї не жити.

– Гаразд. Обов’язково. Не хвилюйся, ми її знайдемо, – запевняє. – Скажи, при ній її телефон? Можна було б по телефону відслідкувати місцезнаходження Стасі.

– Не знаю, – схопився з підлоги й побіг до кімнати подивитися, чи, бувало, не лежить її телефон на ліжку. Але його там не виявилося, на щастя. Як і в коридорі його теж не було. – Сань, телефону Стасі ніде немає. Значить, він у неї.

– Супер. Продиктуй мені її номер, а сам через хвилину подзвони. Я спробую знайти її місцезнаходження за твоїм дзвінком.

Я все зробив так, як сказав друг. Дав йому номер Стасі й став відраховувати час. Та хвилина була занадто довгою. Я рахував секунди й думав про те, що кожна секунда має вагу. Адже мені не відомо, що вони з нею роблять саме зараз і що зроблять потім. Та якщо хоч одна волосина впаде з її голови, я розірву їх усіх на шматки. Вб’ю Джо вдруге, але цього разу вже переконаюся, що він і справді мертвий. Потім відсиджу термін, як цього хотів батько Стасі. Він вважає, що я злочинець, тому я доведу його слова вже наочно. Але врятую його дочку. Рівно на шістдесятій секунді набрав номер коханої і почув гудки. Це стало хорошим знаком. Адже означало, що телефон Стасі не вимкнений і я її знайду всього за кілька митей. Проте вже через кілька гудків зв’язок перервався. В паніці я набрав знову, але абонент був уже поза зоною. Трясця!

Але вже через кілька секунд подзвонив Саня.

– Так! – емоційно відповів, очікуючи позитивну відповідь друга.

– Я знайшов її, – сказав він мені заповітні слова.

– Слава богу! Де вона?

– Місцезнаходження Стасі показує в якомусь покинутому будинку за кілька кілометрів від дачі, де знаходишся ти. Але, Тіме, не йди один. Один ти не впораєшся.

– Я повинен. Нехай мене там вб’ють, але я повинен її врятувати. Вона – моє життя, Сань…

– Я розумію. Тому я піду з тобою.

– Справді? – зрадівши, навіть всміхнувся, точно знаючи, що скоро кохана буде поруч. Аби лиш за цей час їй не нашкодили.

***