Глава 28.3. Небезпека

Глава 28.3. Небезпека

Стася

– Хто це? – злякано підхоплююсь на ліжку.

Серце від несподіванки закалатало, а Тім лиш спокійно піднявся й подивився у бік дверей. В будинку темно. Ми вимкнули світло, коли лягали, і від темряви ще більше стає лячно.

– Не знаю, – пошепки відповідає. – Нас не мав ніхто знайти. А коли їхали сюди, за нами хвоста не було. Та й Саня не мав нікому розповідати про те, що ми поживемо деякий час на його дачі.

– То хто ж це може бути? – ставлю риторичне запитання скоріше самій собі, ніж Тіму.

– Я піду гляну, – підіймається хлопець.

– Ні! Не йди, будь ласка. Залишись зі мною, – відчуваючи небезпеку, прошу його. – Якщо не відчиниш, вони постукають якийсь час, а потім підуть.

В той час гупання в двері лише посилилися. Хтось ніби навмисно знав, що ми тут, тому тарабанів так, щоб тільки відчинили.

– Я подивлюсь. Кохана, не хвилюйся. Це ж село забите. Хто тут може бути? Можливо, хтось заблукав, тому й проситься заночувати.

– Ні, Тіме, прошу тебе, – хапаю його за пуку, але він все одно йде.

– Стасю, кохана, заспокойся. Я подивлюсь, хто прийшов, й одразу повернуся до тебе. Чекай на мене. Все буде добре, – запевнив він мене і вийшов з кімнати.

Я залишилася сама сидіти на ліжку, обійнявши себе руками, ніби в приміщенні було прохолодно. Насправді я холоду не відчувала, але тіло мимоволі тремтіло, неначе я перебувала в лихоманці.

Я сиділа та все прислухалася до звуків за дверима. Тім наказав мені сидіти на місці, але я не можу. Хочеться подивитися, хто там прийшов і навіщо.

Коли почула шум і галаси в коридорі, схопилася й побігла на звуки. Але моїм очам відкрилася небезпечна та страшна для моїх очей картина. Над Тімом стояло троє озброєних чоловіків. Коханий лежав на підлозі весь побитий. З носа та губи сочилася кров й була розбита брова. Він був прикутий до підлоги ногою одного покидька.

– Стасю, зачинись у кімнаті! – крикнув він мені, але було вже пізно.

– А хто це тут у нас? – до мене різко обернулися всі покидьки, а один з них і схопив мене в свої кайдани. Притиснув до себе спиною і приставив пістолет до скроні.

– То де гроші, скажеш? Інакше прихлопну твою дівку, як паршиву муху.

– Я не маю грошей, про які ви говорите, – здавлено відповідає Тім. Він хоче піднятися, але його зупиняють ногою, притиснувши сильніше до підлоги. – Відпустіть її. Вона не винна. Вам потрібен я, зі мною і розбирайтеся.

– Розберемося, – каже другий покидьок, що притискав Тіма. – Обов’язково розберемося, – він також підійшов до мене і підняв моє обличчя двома пальцями, поставивши мої очі навпроти своїх. Дивлюсь в очі самому дияволу, бо настільки страшнішого обличчя я ще не зустрічала. Чоловік весь в шрамах і татуюваннях, крива посмішка й очі, від яких так і віє холодом і негативом. – А вона нічогенька така, правда ж? – питає в свого напарника, що тримає мене.

– Звісно, бос. Заберемо її з собою?

– Звичайно. Пограємось, – криво всміхається, а мені хочеться плюнути йому в обличчя.

Що значить «пограємось»?

– Прошу, не чіпайте її. Я віддам тобі все, що хочеш, – озвався Тім.

Я лиш одного не розумію, хто ці люди і звідки Тім їх знає? Чому вони прийшли до нього та вимагають гроші? А головне, як вони дізналися, де ми знаходимося, якщо лиш один друг Тіма Саня мав знати про наше місцезнаходження? Складається тільки одна думка, що сам він і направив їх до Тіма. А коханий ще вважає його справжнім другом.

– Не чіпати, кажеш? – бос звертає увагу на слова Тіма, але дивиться на мене та накручує моє пасмо собі на пальця.

Не рухаюся. Важко це зробити, коли ти під дулом пістолета.

Боже мій… Коли це закінчиться? А я ще думала та мріяла, що наші біди вже закінчилися. Лежала в обіймах Тіма та не усвідомлювала, що може відбутися наступної хвилини. Гадала, що я в безпеці, але навіть не здогадувалася, в якій насправді ми разом з ним небезпеці.

– Прошу… – чую здавлений голос Тіма, дивлячись у вічі дияволу.

– Окей. Пропоную тобі угоду. Ти даєш мені вдвічі більше, а я не чіпаю твою дівку.

– Але я не маю стільки грошей, – ледь не плаче Тім.

– Без проблем. Тоді ця красуня поїде з нами, а ти все одно знайдеш мені суму вдвічі більшу.

– Нііі! Джо, не треба! Я ж вигравав ті гроші. Все було по-чесному.

Джо? Як таке можливо? Невже…

– Було по-чесному? Ха-ха-ха, – регоче він. – По-чесному було, пацан, лише тоді, коли я давав тобі гроші за перегони. Але ти їх не відпрацював. На жаль. Ще й прибити мене хотів. Тож тепер я візьму собі твою дівку й награюсь нею досхочу.

***