Глава 28.2. Про тебе

Глава 28.2. Про тебе

Стася

– І куди ми приїхали? – питаю Тіма, коли він пропонує мені зайти до чужого помешкання.

– До будинку мого друга. Це дача батьків Сані. Вони сюди рідко приїздять. Село забите. Тому він дозволив мені поки що тут оселитися.

Хлопець заходить слідом за мною і виглядає таким задумливим, зажуреним. А втім, як і завжди. Я ніколи не бачила Тіма усміхненого та щасливого. Лише зрідка бачила його посмішку, коли ми залишалися з ним наодинці. Тоді час був призначений тільки для нас двох, а всі наші проблеми, як індивідуальні, так і сумісні, йшли на задній план. Хороші були часи. Шкода, що так мало.

– І ми надовго тут? – по-своєму розцінюю слово «оселитися».

– Напевно, так, – Тім заносить до будинку важку сумку з грошима з банку. Дивлюсь на неї, як на примару, і сподіваюся, що більше не побачу. Але ні. Він реально вкрав гроші з банку. А що тепер буде з нами, невідомо. Я тепер співучасниця злочину і це не змінити. Можливо, нас шукають, а що буде потім, не знаю. Хоча якесь таке дивне відчуття оселилося на серці. Насправді я не боюся майбутнього. Що б там не було, я не боюся. Повернутися до будинку батьків – це вже ні. Я звідти втекла не від хорошого життя, тому такий варіант я навіть не розглядаю. Тім… ось, кого я хочу бачити поряд. Щоправда, він грузне в багнюку з кожним днем все більше, а я дивлюсь і нічого вдіяти не можу.

– Тіме, скажи мені, будь ласка, для чого тобі гроші?

– Жити на них будемо, – по-буденному відповідає.

– Жити? – хмикаю. – А ти не боїшся, що нас завтра ж спіймають і притягнуть до відповідальності?

– Я не боюсь. Якщо ти боїшся, я тебе не тримаю, – відповідає, не дивлячись на мене, хоча я впевнена на сто відсотків, що йому важко вимовляти ці слова.

– Тіме… – підходжу ближче й обіймаю його ззаду. – Я не піду від тебе. Ніколи. Дурненький, хіба ти цього ще не зрозумів?

– Зрозумів, – обертається до мене та теж обіймає. Він всміхається кривою посмішкою, але це лишень для того, щоб запевнити мене у своїх словах. Насправді в його душі зараз відбувається страшна буря, з якою я б хотіла допомогти йому впоратися. – Я тобі довіряю. І впевнений у твоїх почуттях.

– То поділись зі мною, якщо і справді довіряєш.

– Чим?

– Навіщо ти вкрав гроші з банку? – вкотре допитуюсь.

Тім глянув на мене важким поглядом. В його очах зараз бушує стільки незвіданих емоцій, що я не можу розпізнати, що ж насправді його хвилює в даний момент.

– Я їх не крав, – видихає.

– Що? Як? Але ж я бачила…

– Я не крав ті кляті гроші, – повторює.

– Але ти ж заходив до банку із сумкою, а потім із сумкою і вийшов через кілька хвилин… – нічого не розумію.

– Я спочатку хотів… – дивиться десь у далечінь. – А потім передумав.

– Чому передумав?

– Навпроти мене постала мати, – йому важко це розповідати. Він зітхає, але старається. – Вона сказала мені, що її шлях був вирішений і я все одно нічого не зміг би зробити, були б у мене гроші чи ні. Сказала, що в мене є та людина, яка завжди буде поряд. Це ти. Вона наказала мені подумати про тебе… і дбати про тебе протягом всього життя.

Одинока сльоза котиться по обличчю. Я витираю солону вологу долонею та лише тепер розумію, наскільки Тіму важко і як сильно він був залежний від матері та її думки. Навіть тепер після смерті вона являється йому і він її слухає. Потрібен час для того, щоб звикнутися. Біль від втрати вщухне, але ніколи не мине.

– І це лиш через неї ти передумав?

Тім киває. Він обіймає мене все сильніше, ніби боячись втратити.

– А що буде далі? Хоч ти гроші й не крав, як виявляється, але там були камери. Наші обличчя можуть розпізнати і…

– Я їх розбив. Все схоже лише на спробу пограбування, але гроші і справді я не чіпав.

– А сигналізація? – лиш зараз пригадую, що ніякі сирени не вили, коли Тім розбив скло банку, коли кинув камінь.

– Я їх зіпсував, – кривиться.

Виходить, Тім і справді хотів пограбувати банк і ретельно готувався до події. Проте в останній момент він передумав, коли перед ним постала мати. Я б дуже хотіла з нею познайомитися. Вона дуже сильна жінка, якщо навіть після смерті має вплив на сина. Зрештою, спілкуючись із Тімом, я вже знала, що вона – чудова й сильна жінка. Шкода, шо ми так і не встигли познайомитися.

Вже через кілька хвилин ми лягли в ліжко й обійнялися міцно-міцно, немов ми – все, що є в один одного. І це насправді так і є.

– Я буду дбати про тебе, – каже мені на вушко. – Завжди. Щоб ти ніколи не пошкодувала, що обрала мене.

– Моє серце обрало тебе. Я не можу не коритися йому.

Відчуваю, як Тім всміхається, а тому притискає до мене все ближче. Цілує мене в чоло ніжно-ніжно. Стає так спокійно на душі.

Через пів години, коли я перебувала в обіймах Тіма і від внутрішнього умиротворення вже майже засинала, я почула чиїсь голоси, що підходили ближче до будинку. Коли хтось затарабанив у двері, сон як рукою зняло.