Глава 28. І в горі, і в радості

Глава 28. І в горі, і в радості

Стася

Знати, що твоєї рідної людини більше немає – це одне. Відчувати це кожної секунди – інше. І тільки розуміти, що більше не буде так, як раніше, що ти прокидатимешся кожного ранку, знаючи, що її немає, що їстимеш, як завжди, але за сніданком чи вечерею тобі ця людина більше не всміхнеться або не скаже теплого слова – це найгірше відчуття. Я всіляко намагаюся допомогти Тимуру впоратися з втратою, але замінити йому рідної матері, звісно, що не можу. І він, м’яко кажучи, зламався через це. Ні, ззовні Тім виглядав, як і раніше. Він ходив, їв, розмовляв зі мною, але я знала, що похорони його зламали. Хлопець припинив усміхатися. Він припинив думати позитивно. Але найгірше… знаєте що? Він почав думати про те, щоб пограбувати банк. Насправді, ми не бідували. Ми жили разом в його величезному будинку. Я влаштувалася на роботу в кав’ярню поблизу з домом. Нам вистачало на хліб, але Тім так не вважав. Зрештою, він хотів не для життя купи грошей, йому вони були не потрібні для майбутнього. Просто знаючи Тіма, можна було зрозуміти, що саме гроші, а точніше їх відсутність, його й зламали. Саме вони стали причиною смерті матері і саме вони тепер є його болем і ненавистю.

– Тіме, не треба, – намагалася я відмовити хлопця робити самогубство в прямому сенсі цього слова.

Тім стояв з великим каменем в руках і вже збирався кинути його в скло банку, а потім… Навіть думати не хочу, що буде потім.

Знаю, що винна я. Я сьогодні мала необережність сказати йому, що варто жити далі. Батьки не вічні і рано чи пізно ми все одно їх втрачаємо, але мусимо жити самі. Він розгнівався на мої слова. Ох, як же сильно він розгнівався. Тім розніс половину будинку, сказав, шо йому нічого більше в житті не потрібно. Я і плакала, і корила себе за сказані слова, але повернути час назад я вже не могла.

–  Це все через гроші! Спочатку батько. Я був малий. Нічого не розумів у житті, зате вже добре знав, що гроші – це зло, і якщо вони у тебе є, ти на коні, а якщо немає – ти в лайні і життя твоє ні до чого й абсолютно не потрібне. Проте в мене була матір. Вона мене виховувала, ростила й віддавала всю себе, аби дати мені все найкраще. А тепер? Стасю, що тепер? Тепер її немає.

– Зате в тебе є я, – безмовно плачу, знаючи, що в темряві ночі він не побачить моїх сліз. Я навчилася плакати без схлипів, без криків, просто солона вода котиться з очей і все.

Тім мовчить. Він знає, що я насправді у нього є. І я не піду геть при першій же можливості. Не через те, що мені немає куди, бо я втекла від батьків, а через те, що я справді його кохаю і розділяю з ним його біль і печаль. Я знаю, що Тіму зараз важко, тому я, як ніхто, йому зараз потрібна.

– Все моє життя залежало від перегонів і від того, щоб принести додому якусь копійку та допомогти матері подолати хворобу. А зараз що? Ти можеш мені сказати, навіщо мені зараз моє бісове життя?

– Тіме… – підходжу ближче та кладу руку на його плече. Намагаюся хоч якось підтримати, хоч якось втішити, хоч і мало що допомагає. – Не треба… Прошу. Ти лиш недавно вийшов з-під варти суду. Невже ти знову хочеш потрапити в руки мого батька? Він же посадить тебе! І тепер у нього будуть стовідсоткові докази. Крадіжка банку… Я навіть не знаю, скільки за неї дають.

– А мені байдуже! – він кидає камінь у скло й те з гуркотом розбивається.

Прикриваю обличчя руками, не бажаючи дивитися вперед. Очі самі відмовляються все бачити. Важко розуміти, що я тепер співучасник злочину, але я сама погналася за ним, коли Тім після розгрому будинку сів на мотоцикл і поїхав. Я схопилася за хлопця та в останні секунди сідала, бажаючи бути поряд. Розуміла, що моя підтримка йому зараз вкрай важлива.

Коли через кілька хвилин я відкрила очі, побачила як вибіг Тім із сумкою в руках і сів на мотоцикл, а я, не роздумуючи, сіла позаду нього.

Тім не їхав, він летів. На такій шаленій швидкості ми ще не їздили з ним. Але я знаю, чому він так гонить свій мотоцикл. Він не хоче залишитися в минулому. І не тому, що за нами, можливо, вже їде поліція. Як він сказав, йому байдуже. Сигналізація банку вже, напевно, сповістила про злочин директора, а камери, мабуть, записали наші обличчя. Тому, ймовірно, що нас уже шукають.

Пам’ятаю, як батько сказав, що Тім – мій ворог, бо він злочинець. Але хіба можна полюбити свого ворога? Виявляється, що можна. Я навіть не вважаю Тіма ворогом, бо він – найрідніша для мене людина. Так, він зламаний. І так, зараз він абсолютно не думає про наше майбутнє. Але я впевнена, що я зможу допомогти йому, зумію вилікувати його хворобу, якщо буду поряд з ним в будь-якому випадку. Як-то кажуть, і в горі, і в радості…

***