Глава 27.2. Моральна підтримка

Глава 27.2. Моральна підтримка 

Тимур

– Що за галас? – до нас підійшов головний лікар.

Ну, нарешті!

– Я запитую пані на рецепції, куди перевели мою матір. 

– Криком? – на обличчі подив.

– Вибачте, але кого ви берете людей на роботу? Дівчина ж зовсім не розбирається в своїх обов'язках. Вона мені каже, що моєї матері в лікарні немає.

– Давайте я буду розбиратися, яких співробітників мені брати на роботу, а яких ні. Це по-перше. А по-друге, скажіть ім'я та прізвище вашої матері.

– Холод Світлана Володимирівна.

– В якій палаті вона лікувалася та в якого лікаря?

– В десятій. Її лікуючим лікарем був Мироненко Олексій Миколайович.

– Секунду, – лікар почав перевіряти щось у комп'ютері та сказав кілька слів підлеглій дівчині. Вона з сумом похнюпила голову й мовчки стерпіла зауваження. – Катерина має рацію. Вашої матері більше немає в нашій клініці.

– Що значить «більше немає»? – не стримую себе в інтонації, хоч Стася й намагається мене заспокоїти. – Куди її перевели?

– Ваша матір померла кілька днів тому. Вона не дожила до операції. Приношу свої співчуття. З вами намагався зв'язатися її лікуючий лікар, але абонент був поза зоною. Якщо хочете, я можу покликати Олексія Миколайовича для підтвердження. Труп вашої матері наразі знаходиться в морзі. Коли зможете її забрати? 

Все неначе в тумані після слова «померла»… Поки я сидів за гратами, виявляється, її вже не стало. 

Важко… Так важко на душі, що вити хочеться. Шансів не було. Може, вони й були, але мізерні. Я це знав. Я бачив щоденне мамине самопочуття. Їй боліло, але вона стримувалася й мовчала. Терпіла заради мене. А я не цінував. Не проводив з нею щодня останні хвилини її життя. Трясця! Як же так? Чому? Варто було раніше відвезти її до лікарні. Щоб встигнути… Не прогавити… А що я робив? Катався щоночі на перегонах. В той час, коли їй найбільше боліло. Коли вона хвилювалася за мене ж! Коли не спала ночами через біль. Який же я син після цього!? 

– Тимуре Олександровичу, ви забирати матір будете?

– Тіме… – на мене дивиться Стася з повними очима сліз, а я і слова вимовити не можу. – Так, ми її заберемо, – відповідає вона лікарю тремтячим голосом. 

– Гаразд. Я покличу медсестру. Вона проведе вас до моргу. 

Лікар іде геть, а я так і залишаюся стояти на місці. Ступор. Повний ступор. Я тепер один на цьому світі. Коли ночами сидів на холодній підлозі, не маючи сна, її не стало… Моєї найріднішої людини не стало. Її більше немає серед живих. Як мені це пережити? 

– Тіме, любий, скажи щось, – Стася говорить до мене, а я лиш дивлюсь як вона сльози витирає зі свого обличчя. – Не мовчи, прошу. 

Не можу я нічого сказати. В голові стільки думок зібралося, як бджіл у вулику. Так само не можу розібрати, де реальність, а де сон. Може, я сплю? А прокинусь і мама буде живою? 

– Тіме, з тобою все добре? Ти лякаєш мене.

– Нормально, – відповідаю, не впізнаючи свого голосу.

До нас підійшов медсестра та вказала йти за нами. Стася взяла мене за руку та ми пішли разом в напрямку за медсестрою. 

Забрати… А куди я її заберу? Треба похорони організувати. Як? Коли? Що робити? З чого почати? Не кожного дня ховаєш матір у холодну землю.

Через півгодини, коли ми вийшли з лікарні, я все ще мовчав. Не знав, що сказати. Дивувався, що Стася досі зі мною. Але, якби не вона, я не знаю як би я тримався. І чи взагалі тримався б. Та їй потрібно йти своїм шляхом. Я приношу дівчині одні нещастя. Я повинен відпустити її. Зі мною надто багато негативу й невирішених проблем.

– Стасю, йди додому.

– Що? Що ти сказав?

– Кажу, щоб ти йшла додому.

– Ти мене проганяєш?

– Іди додому, – наполягаю.

– Не розумію… Чому? Ти ж сказав, що кохаєш мене.

Як ножем по серцю…. Трясця! Чому так боляче відпускати рідних людей?

– Іди. Я не кохаю тебе.

– Ти жартуєш? Я тобі не вірю. Ти не з тих, хто розкидається подібними словами.

Хм… Як добре вона мене пізнала за час, проведений разом.

– Без мене тобі буде краще, – наводжу останні аргументи. 

– Ні, Тіме, не буде! – вона підійшла до мене впритул та взяла моє обличчя в свої руки. – Я кохаю тебе! І це не просто слова! Це означає, що я готова розділити з тобою і біль, і печаль, і радість. Зараз тобі важко. Я розумію. Ти втратив маму і вважаєш, що не гідний мене. Але це не так. Ти найдостойніша людина з усіх, кого я знаю. І я тобі зараз потрібна як ніколи в житті. Ти залишився сам… втратив маму, – по її щоках біжать сльози, хоч вона ніколи й не була знайомою з моєю матір'ю. – Але насправді ти не один. У тебе є я. І я допоможу тобі впоратися з цією втратою. Не проганяй мене. 

– Мені так важко, – в її очах я бачу сльози. Повне моє відображення.