Глава 26.2. Суд

Глава 26.2. Суд

Стася

Їхала я на таксі, постійно пришвидшуючи водія. Я так боялася не встигнути, що тремтіла, наче в лихоманці. Все думала, як там мій Тім, що зараз відчуває, коли розуміє, що через кілька хвилин його свобода вибору й світла воля залишаться за гратами, які він бачитиме кожного дня впродовж кількох тягучих років. Ні… Я не хочу про це думати. Я його врятую! Інакше й бути не може.

– Швидше, будь ласка! – прошу.

– Дівчино, кули ви так поспішаєте? Я ж не буду вам їхати на червоне світло світлофору.

– Вибачте, але це питання життя та смерті! Я маю встигнути.

– Вічно в вас питання життя та смерті, а я потім плачу шалені штрафи, які теж вартують мені життя та смерті, – бурчить старенький водій, який намагається вести машину швидше на мою вимогу.

– Я оплачу ваш штраф. Тільки, будь ласка, привезіть мене швидше до суду.

– Та везу ж. Життя та смерть у неї… – бурчить і далі собі під ніс, але я не слухаю.

Зараз мені не байдуже лише до одного – до Тіма. Лиш він один має значення в моєму житті. Лиш він один створить в моєму серці порожнечу, схожу на смерть, якщо його не буде поруч. Тому так, це питання життя та смерті. Я помру без нього і це не метафора. Я не зможу існувати наодинці. Батьки мене не розуміють, тому в мене немає нікого, крім нього. Оля… А що подруга, коли в неї є своє життя і воно здебільшого пов’язане з її хлопцем. Ні, я її не засуджую, вона назавжди залишиться моєю близькою та рідною людиною, але ж жити ми разом не зможемо. Кожен повинен будувати свої стежки окремо. І я відчуваю, що мій шлях – це Тім. Тільки він.

Водій ще бурчить, а я дивлюсь у вікно. Коли бачу величезну будівлю й водій оголошує про посадку, я плачу йому вдвічі більше запланованого й біжу в прямому сенсі цього слова. Біжу на зустріч своєму майбутньому, на допомогу Тіму та проти волі батька. Він не може керувати чужими невинними життями. Я повинна це виправити.

В залі суду я ще ні разу не була, проте, дякуючи черговим, мене швидко відвели туди, куди потрібно, інакше я б просто заблудилася цими коридорами та лабіринтами. Коли відкрила двері та зайшла без запрошення та оголошення, всі присутні оглянулися на мене та замовкли вмить.

– А ось і головний свідок, про якого я вам розповідав, – сказав Микола Віталійович, – Станіслава Вадимівна Курковська. Виявляється, пане Суддя, хтось не повідомив не лише мені про актуальний час суду Тимура Олександровича. Разом з тим на суд не з’явився б і свідок, який має доказ залізного алібі мого підопічного. Хтось надто вже хоче засадити за грати невинного хлопця.

Я спокійно пройшла до зали суду та знайшла собі вільне сидяче місце. Коли повернула голову в бік Тіма, що сидів на лаві за гратами під замком, в мене серце облилося кров’ю. Він таки побитий… Купа синців під очима й на обличчі свідчать про те, що й ого били й не одноразово. Бідолашний мій… Такий змучений… Не можу стримати сліз, коли дивлюсь на нього.

– Протестую! – вигукнув мій батько на слова адвоката, буравлячи мене злим і розгніваним поглядом.

– Відхиллено протест! – Суддя стукнув молоточком.

– Шановний пане Суддя, з вашого дозволу я запрошу головного свідка до трибуни, щоб поставити їй кілька запитань.

– Будь ласка, – вся увага звернута на мене.

Не звично знаходитися під купою поглядів, але я впораюся. Я повинна заради свободи Тіма.

– Станіславо Вадимівно, прошу, – звертається до мене Микола Віталійович і я йду на його поклик.

Знову кидаю погляд на Тіма, а він махає головою: «Не роби цього!». Але я мушу. Мушу, коханий. І зроблю. Відвернутися від батька й стати на твій шлях, звільнивши тебе від грат – це єдине, чого я зараз хочу.

– Станіславо Вадимівно, чи підтверджуєте ви те, що Тимур Олександрович приїхав до вас додому одразу після перегонів?

Я перевела погляд на батька, який своїм поглядом мало не роздирав мене на шматки. Зараз він дізнається про те, що я впускала Тіма до кімнати кожного вечора протягом місяця…

– Так, – кажу тихо, але чують усі.

– Він був у нас вдома!? – несамовито кричить батько.

– Тиша в залі! – Суддя знову стукнув молоточком.

– Скажіть, будь ласка, о котрій годині він до вас приїхав? – продовжує запитання адвокат.

– Приблизно о другій сорок п’ять.

– О другій сорок п’ять ночі, правильно?

– Так.

– Ти з ним вночі була? – ще більше лютує батько.

– Тиша! – вигукує Суддя.

– Ви можете це підтвердити? – питає Микола Віталійович.

– Так, – я дістаю смартфон з перепискою та передаю адвокату. Чоловік бере та читає наші повідомлення з Тімом Судді, а також передає мій телефон йому в руки, щоб той сам переконався. Потім він віддає мені смартфон і ставить наступне запитання: – Це було о другій годині десять хвилин. Що було потім?

– Тім… Тимур сказав, що передзвонить мені через пів години, але не передзвонив. Натомість минуло ще п’ятнадцять хвилин, коли роздався дзвінок на мій телефон. Це був Тимур. Але в цей час він уже був біля мого вікна.