Глава 25.2. Алібі

Глава 25.2. Алібі

Стася

– Ні. Не знайомі. Але я вас добре знаю.

– Вибачте, мабуть, ви мене з кимось сплутали, – розвертаюсь, щоб піти, але дивний чоловік знову зупиняє мене.

– Ні, не сплутав. Я саме вас і шукав. Ви ж Станіслава Вадимівна Курковська?

– Емм… Так, – ніяково відповідаю, коли чоловік назвав моє повне ім’я.

– Ви мене не знаєте, але ми повинні познайомитися. Мене звати Микола Віталійович Синіцин. Я адвокат вашого хлопця, Тимура Холода, – коли він чітко вимовив ім’я Тіма, в мене всередині все похололо. – Тільки-но проводив з ним ранкову розмову, бо вчора ми так і не добалакалися ні до чого…

– Як він? – схопилася за ниточку.

– Сказав би, що добре тримається, але збрешу.

– Боже… – сльози покотилися рікою і байдуже мені, що плачу перед незнайомою мені людиною.

– Заспокойтеся. Він впирається, як той віл, стоячи на своєму і не зважаючи на те, що не в найкращому положенні знаходиться. Але про це згодом. Ми можемо з вами поговорити? Це термінова справа.

– Так, звичайно. Я слухаю вас, – витерла рукавом сльози.

– Не тут, звісно. Я зараз їду до свого кабінету. Проїдемо зі мною? – Микола Віталійович пішов у напрямку до своєї машини.

– Але… – я перевела погляд на Олю, що стояла поряд.

– Ні, стороннім не можна. Розмова стосуватиметься лише вас та Тимура Олександровича.

– Тась, іди, – вмовляє мене Оля. – Це шанс його врятувати, – дивиться на мене благально.

– Що ж, добре. Я згодна.

Сівши в машину до адвоката, я відчувала себе ніяково. По-перше, я хвилювалася з приводу конфіденційності розмови, хоч і розуміла, що насправді бесіда з адвокатом і відбувається без сторонніх вух. Та все ж я хвилювалась. По-друге, закрадалася думка, а чи справді він адвокат? Чоловік мені не знайомий і посвідчення не показував. А чи є посвідчення в адвокатів? Не знаю, бо стикаюся з таким вперше.

– Вам хоч вісімнадцять є? – запитав, ніби я вже даю свідчення.

– Два місяці тому виповнилося, – відповідаю чесно, ніби я на суді. Насправді я не знаю, як розмовляти з адвокатами, але впевнена, що потрібно казати лише правду.

– Це добре, – відповів Микола Віталійович, спокійно ведучи машину.

– А чому ви мене шукали? – цікавлюся, коли чоловік паркується і ми йдемо до його офісу.

– Які у вас стосунки з Тимуром Олександровичем? – збиває з пантелику своїм запитанням, відкриваючи переді мною двері кабінету.

– Емм… ну, ми зустрічаємось…

– Як давно? Сідайте, – вказує на стілець.

– Може, приблизно місяць.

– Ви добре його знаєте? – сідає навпроти.

– Так, – впевнено відповідаю.

– Можете це гарантувати?

– Звичайно, – ще не розумію, до чого ці запитання.

– Ви знаєте, що Тимур Олександрович під слідством і скоро відбудеться суд?

– Суд? – злякано перепитую, знову відчуваючи вологу в очах.

Його судитимуть? Отже, батько таки домігся свого?

– Так, суд. Йому загрожує стаття через вбивство людини і пристойний термін.

– Але він не вбивав…

– Звідки ви знаєте? Невже так йому довіряєте?

– Я його знаю ліпше, ніж будь-хто інший. Він і мухи не скривдить.

– Я теж такої думки. Ви зможете це в суді довести? – дивує мене.

– Що саме?

– Тимур Олександрович промовився, що одразу після перегонів поїхав до своєї дівчини. Проте, до якої саме, не вказав. Він вперто захищав ваше ім’я. Але дізнавшись, хто його дівчина, я зрозумів, чому і навіщо він це робив. Ви – дочка самого прокурора, який саджає до в’язниці вбивцю. Хіба можна піти проти такого?

– Але Тім не вбивця, – прикриваю обличчя руками.

– Заспокойтеся. Я всього лиш називаю речі своїми іменами. Для вашого батька він – вбивця, не інакше.

Я вже схлипую. Чоловік подає мені склянку з водою і я беру, відпиваючи ковток прохолоди та намагаючись заспокоїтися.

– Станіславо Вадимівно, ви можете йому допомогти.

– Як? – хапаюсь за цю фразу, як за рятівний жилет.

– Через тиждень відбудеться суд.

– Так швидко?

– Так. Хтось поклопотався про те, щоб він відбувся швидше.

– Навіть знаю, хто, – хмикаю.

Це мій любий таточко попіклувався про те, щоб невинну людину посадили за грати. Не інакше. Як же він так може? А де ж справедливість? Він же, ймовірно, давав  якусь клятву, коли йшов працювати на цю посаду чи ні? Скількох невинних людей він ще посадив? Боже…

– Тому й діяти треба швидко. Ви питали, навіщо я вас шукав? Я витратив цілу ніч на те, щоб з’ясувати, хто ви і чому Тимур Олександрович вас так захищає. І зробив я це для того, щоб допомогти невинній людині вийти на волю, а не сісти на десять років.