Глава 25. Невдача

Глава 25. Невдача

Стася

Прокинулася вранці й важко зітхнула. Хотілося б, щоб події останніх днів здалися мені кошмарним сном, але реальність надто жорстока. Тимур у в’язниці. Я втекла з дому. Поряд зі мною солодко спить Оля і вона – єдина людина, якій можна довіряти та на яку я впевнено можу покладатися. Шкода, що все так, але нічого вдіяти не можу. Я повинна рухатися вперед та шукати способи допомоги Тіму.

Тихенько встала з ліжка та одяглася. Взяла з собою найважливіші речі, а це всього лиш паспорт та гроші, які я збирала на чорний день. Сума невеличка, але повинно вистачити на адвоката. Зараз я готова віддати все, тільки щоб Тім був на волі.

– Ти вже прокинулася? – розплющила очі сонна подруга.

– Так. І вже одягнулася та збираюся йти.

– Куди? А снідати? Я гадала, що ми разом поснідаємо, а потім підемо.

– Олюнь, мені шматок в горло не лізе. В голові одні думки лиш про те, як витягнути Тіма з в’язниці. Я вночі спати не могла – думала про нього, обмірковувала шляхи, як йому допомогти. Я піду в поліцію та буду вимагати з ним зустрічі.

– Ей-ей, стоп! Чекай! Не може цього бути! – швидко встала вона навпроти мене. – Ми ж збиралися йти разом. Хіба забула?

– Ні, не забула, але ти спиш і я не хотіла тебе будити. Вже восьма, тому я не стала далі чекати й хотіла йти сама.

– Тась, я розумію, що ти закохалася по вуха і хочеш витягнути з халепи коханого, але не треба забувати, що в тебе є я, і я на твоєму боці.

– Я пам’ятаю…

– От і добре. Значить, зараз снідаємо, вип’ємо кави, бо без неї я буду сонною мухою цілий день, а потім збираємося і йдемо разом у поліцію чи куди ти там хочеш.

– Оль, це буде довго. В мене немає стільки часу.

– Нічого не довго. Я вже ставлю чайник, – пішла до кухні, а мені лиш залишалося плентатися за нею.

Вчора мама Олі пекла домашні круасани, тому подруга поклала їх на стіл до кави. Дивлюсь на смачну випічку, але їсти зовсім не хочеться. І як би я не любила круасани, але зараз справді й крихта в рота не лізе. Не можу думати про їжу, коли Тім у біді й, можливо, що сам нічого ще не їв. Хоч би вони його там тільки не били. Стільки передивилася фільмів, як у поліції б’ють невинних, щоб вони волею неволі зізнавалися в скоєнні злочину, що аж за душу бере, а в очах збирається волога. Хвилююся страшенно. Хочу його побачити й переконатися, що він живий-здоровий й на ньому ані подряпинки.

– Який план дій? – запитала Оля, коли поставила переді мною чашку з запашною кавою, але навіть і пити її мені не хочеться.

– Піти до поліції.

– Небагато, – хмикнула. – Люба, це я вже чула. Може, ще щось розповіси, про що ти там думаєш весь час?

– Оль, я так боюсь за нього, – схлипнувши, відпила ковток, аби тільки не захлинутися сльозами.

– Ох, біда-біда… От тобі й кохання, люба. А ще кепкувала з мене, коли я про Дімку постійно говорила.

– Вибач…

– Не вибачайся. Гаразд. Підемо ми до поліції. Що далі?

– Не знаю. Спочатку буду просити побачення з Тімом. А потім після зустрічі буду шукати адвоката.

– Ти потягнеш адвоката?

– Не за всі гроші світу, звісно. Хоча, якби в мене вони були, без вагань всі й віддала б, аби він лиш був поряд.

– Оце ти влипла.

– Чому?

– Бо кохання тебе з розуму зводить.

– Не можу інакше. Тім – моя частинка душі. Відчуваю це всім серцем. І я впевнена в тому, що він не міг убити людину, як впевнена в тому, що мене звуть Стася.

– Я зрозуміла.

Оля з’їла вже другий круасан, запиваючи кавою, але я ледве сам напій допиваю. Хочу вже швидше побачитися з ним.

Коли подруга вже була одягнена, ми викликали таксі та поїхали до поліції. Дорогою я все більше чомусь запевнялася, що мені ніхто не дозволить побачитися з Тімом, але я сподівалася. Як-то кажуть, надія вмирає останньою, тому я молила бога, щоб все заплановане вдалося. Подруга сиділа поруч і всіляко мене підтримувала. Тримала за руку й гладила по плечу. Відчуваючи підтримку близької людини, я заручалася впевненістю в своїх діях. Але все ж не сподівалася, що я влипну по повній, коли приїду до поліції.

По-перше, мені так і не дозволили зустрітися з Тимуром, якби я благально не просила. «Не дозволено», – саме так відповідав мені черговий та навіть не пропускав всередину будівлі. Я не могла дійти до слідчого лише через те, що я – дівчина Тимура. Була б моя воля, я б сказала, що я – його дружина. Може, тоді б мене впустили? Але зітхнувши і ледь не заплакавши, я вийшла на двір, проте там на мене чекала друга несподіванка.

– Станіславо? – почувся суворий голос батька. – Ти що тут робиш? І як? – він був здивований моєю появою.

Здається, тато ще не в курсі, що я втекла з його дому. Але що тепер робити?

– Прийшла поцікавитися справою Тіма.

– Тимура Холода? – здивовано перепитав. – Невже ти… – розсміявся він вголос. – Невже ти гадаєш, що прийшла сюди й одразу його випустять за твоїм проханням? – насміхається наді мною.