Глава 23. Пошуки виходу 

Глава 23. Пошуки виходу 

Стася

Гірко… Гірко від того, що наша доблесна поліція навіть не розбирається, хто винен, а хто ні. Їм головне, аби посадити до в'язниці особу, так би мовити, винну в скоєнні злочину, і байдуже, чи насправді вона винна, чи ні. 

Кілька хвилин роздумуючи, що робити, та сидячи під дверима на підлозі, я вирішила, що не сидітиму на місці, поки Тім сидить за ґратами. Вже вечір, тому, напевно, батьки вже лягли відпочивати у своїй кімнаті. Мені це на руку, адже вони не будуть чути, що їх донька тікає з дому. Я одягнулася, зав’язала довге біляве волосся у хвіст та взяла з собою все необхідне. Змінний спортивний костюм і білизну поклала в рюкзак. Взяла також всі гроші, які я зберігала на чорний день. Вважаю, що він наступив. Жити з батьком, який забороняє зустрічатися з коханим та ще й посадив його за грати невинним – вище моїх сил. Я не можу більше залишатися в будинку, де зневажають мене та не шукають справедливості. 

Взяла з собою також і ноутбук. Гадаю, він мені знадобиться. Завчасно по скайпу подзвонила Олі та попередила, щоб подруга чекала на мене сьогодні в гості. Звісно, вона здивувалася, але все ж таки погодилася. Люблю її, бо лише вона завжди згодна з моїм рішенням, яким би воно не було. 

Відчиняю вікно і лізу туди. Благо, що вже вечір і ніхто не бачить, як із вікна п'ятого поверху вилазить дівчина. 

Боже… так високо, коли дивишся вниз. Як мені звідси вибратися? А головне, як же тут Тім щоразу спокійно ходив туди і назад? Невже він геть безстрашний? Вочевидь, що так.

Вдихнула чисте, свіже повітря та чомусь стало легше дихати. Напевно, це від того, що я звільняюся від кайданів, від яких уже давно хотіла позбутися. Можливо, я роблю помилку, тікаючи від батьків, але по-іншому не можу. Мені потрібно довести невинуватість Тіма. А вдома під сімома замками я не зможу цього зробити.

Повертаю голову вліво та помічаю пожежну драбину, яка опускається вниз аж до першого поверху. Чудово! Отже, саме так Тім і лазив до мене через вікно. Йду туди по краю балкону, тримаючись за поручні. Вітер подув і мене захитало. Ледь серце не зупинилося, бо падати з висоти п'ятого поверху і розбиватися на смерть у мене немає наміру. Нарешті добралася до драбини та схопилася за неї обома руками. Здається, як спущуся – перехрещуся. Страшно лізти по ній так, що серце аж у скронях відбивається. Але мене веде адреналін, а ще кохання до Тіма. Дивитися вниз забороняю сама собі, але очі самі туди направляються і голова починає обертатися. Руки й ноги вже починають тремтіти в паніці, але я лізу. Спускаюся вниз. Одна за одною сходинки ведуть мене вниз до бажаної свободи. 

Ось нарешті бачу останню сходинку, але під ногами землі не відчуваю. Доводиться стрибнути. Коли я це роблю і відчуваю, що стою, шо я вже на місці, всміхаюсь. Фух… Я це зробила! Я молодець!

Підіймаю голову вверх і з сумом дивлюсь на своє зачинене вікно, в якому не горить світло, як завжди. Батьки ще не одразу збагнуть, що мене в кімнаті немає і що мене взагалі в квартирі немає і вже не буде. Двері я так і не відчинила, тому перший час думатимуть, що я не хочу виходити з кімнати. Але мені тепер байдуже. Я вільна!

Йду до Олі у відомому напрямку. Кілька кварталів, кілька пройдених вулиць і я у подруги. Вона живе у приватному будинку, тому гадаю, я не створю її сім’ї сильних проблем своєю появою. Батьки дівчини давно мене знають, бо ми з Олею дружимо ще з дитинства. 

Знаючи, де знаходиться вікно кімнати Олі, я підійшла саме до нього та тихенько постукала. Вже пізно, тому не хочу розбудити її батьків. Звісно, побачивши мене, вони розпитуватимуть, що сталося, чому прийшла так пізно, і, можливо, захочуть подзвонити моїм батькам, щоб мене забрали додому. Тому в моїх силах цього уникнути. 

– Стася? Привіт, – виглянула в вікно Оля. – Зараз відчиню. Іди до дверей.

Я пішла туди, куди вказала подруга. Через хвилину вона відчинила мені двері, а я кинулася їй в обійми. 

– Дякую, Олюнь.

– Пусте. Ходімо до кімнати. Розповіси все детальніше.

Оля завела мене до кімнати, а сама пішла до кухні зробити нам чаю. Коли повернулася з двома чашками та ще якимись смаколиками на таці, я сиділа на ліжку.

– Ну, розповідай, – подала мені чашку з гарячим чаєм з м'ятою і лимоном.

Я вдихнула приємний аромат і відпила ковток. Ммм... відчувається в чаю мед. Смачний і заспокійливий напій. 

– А що розповідати? Я втекла з дому.

– Це я вже зрозуміла. А що тебе спонукало до такого рішення?

– Тім.

***