Глава 20.2. Біда не ходить одна

Глава 20.2. Біда не ходить одна

Стася

Після палкого кохання ми з Тимуром заснули. Але через кілька годин прокинулися від гучного дзвінка, який надійшов на його телефон. Я подивилася на годинник – була восьма ранку. Батьки вже давно пішли на роботу, тож я не хвилююся про те, що вони застануть Тіма в моїй кімнаті і в моєму ліжку.

Тім піднявся, сівши на ліжку, і відповів на виклик. Але стурбований чоловічий настрій передався і мені навіть через телефон. 

– Сань, ти чого репетуєш? Заспокойся, – просить хлопець. – Що!? Невже? – Тім встав з ліжка і почав нервово ходити по кімнаті. 

Бачу, що хлопець дуже стурбований. Очевидно, що щось сталося неминуче або ж навіть страшне. Тому піднімаюся я теж і одягаю халат. Сіла на ліжку і весь час поглядаю на хлопця. Він руки собі ламає, слухаючи співбесідника. Спостерігаю за його діями і нервую сама. Надто вже мені передається емоційний стан Тимура. 

– Нііі... цього не може бути! До чого тут я? – хлопець уже починає волосся на голові рвати, а мені стає навіть страшно. – Я де був? – він поглянув на мене і спокійно відповів: – У Стасі. Так, цілу ніч, Сань. Я не винен! Ні, не думаю. Не знаю...

Тимур надто сильно нервував і бідкався. З виразу його обличчя я зрозуміла, що сталася якась біда. Хотіла б зарадити, допомогти, та не знаю, чим і як. 

– Ти серйозно думаєш, що мене в цьому звинуватять? Та ні! Не може такого бути! Як шукають!? Хто!? А хто навів на мене? Що!? Добре, Сань. Я скоро буду. Розповіси в деталях.

Після того, як Тім поклав трубку, він змучено подивився на мене. Його емоційний стан був на межі. Здавалося, що він зараз почне або кричати, або плакати. Але я ж знаю, що він – справжній, сильний чоловік і ніколи не плаче.

– Щось сталося? – обережно запитала я.

– Сталося, Стасю. Сталося.

– Що саме? Поясни. Будь ласка, не приховуй від мене нічого. Я чим зможу, допоможу.

– Не думаю, що тут можна чимось зарадити, хіба що…

– Хіба що… що, Тіме? – допитуюся в нього, хоча знаю, що хлопець іноді буває занадто мовчазним. Якщо вирішив не говорити, а ладнати свої справи самостійно, його нічим не відмовити.

– Хіба що ти можеш поговорити зі своїм батьком. Але не… Не треба. Не допоможе…

– Поговорити про що? Тіме, будь ласка! Чи ти хочеш, щоб я з розуму зійшла, здогадуючись, що сталося?

Хлопець не одразу відповів. Він всього лиш присів навпочіпки і схилив голову вниз, про щось думаючи.

– Стасю, люба… – він взяв моє обличчя в свої руки, – … мені треба їхати, – він піднявся і почав одягатися на ходу.

– І не скажеш, що сталося? Я ж собі місця не знайду аж до цілого вечора, поки ти не приїдеш.

– Я… можливо… більше не приїду…

– ЩО? Ти вирішив мене геть довести!?

– Стасю, мене шукають.

– Хто?

– Твій батько. І ще купа поліціянтів.

– Навіщо?

Тимур повністю одягнувся і подивився на мене з таким болем, що мені важко було витримати такий погляд.

– Я кохаю тебе, Стасю. Але нам не судилося…

– Що!? Мені здається, не таким  чином освідчуються в коханні.

Але Тимур нічого не відповів. Він уже відвернувся і, як завжди, хотів піти через вікно, але я не дозволила. Схопила його куртку, зупинила хлопця та повернула до себе.

– Я не відпущу тебе, поки не розповіси, що сталося. Я маю право знати. Після сьогоднішньої ночі я гадала, що між нами тепер немає бар’єрів, що ми тепер – одне ціле.

– Так і є, Стасю. Мені без тебе не жити. Але я не хочу псувати тобі життя…

– Боже, та не знущайся ти так з мене! Якщо вирішив кинути після сексу, я зрозумію, але хоч скажи причину!

Тимур ще кілька довгих секунд подивився на моє обличчя, а потім глибоко вдихнув повітря в легені.

– Пам’ятаєш Джо? Я говорив тобі про нього, що він – мій заклятий суперник і найперший ворог.

– Так, пам’ятаю, звісно, – мовила я та підійшла ще ближче до хлопця, щоб обійняти.

Все ж таки не я тому виною, що він хоче мене кинути і через це трохи стало легше на серці. Але не набагато. Все ще відчуваю, що біда неминуча.

– Його вбили сьогодні після перегонів.

– ЩО!? – я прикрила рота руками від жаху.

– Я сам шокований, а ще гірше те, що звинувачують мене, бо я останнім їхав звідти, – хлопець сів на підвіконня і схилив голову.

Тимур ще тримається, а я вже відчуваю гарячі патьоки на щоках. Витираю непрохані сльози та обережно підходжу до хлопця. Не вірю, що він на таке здатен! Не вірю!

– Тіме… – обіймаю його обережно і притуляю його голову до себе.

Тимур не відштовхує, а навпаки ще сильніше притискається до мене в очікування забутися.