Глава 20. Серце не на місці

Глава 20. Серце не на місці

Стася

І якщо Тимур думав, що я спокійно ляжу спати після того, як він пішов, то дуже помилявся. Я ж наразі не можу ні лежати, ні сидіти, ні тим більше спати. Хвилююся страшенно. Знаю, що для хлопця дуже важливі ці кляті перегони, скоріше, навіть не для нього самого, а для його матері, яка зараз знаходиться в лікарні. Проте мені чомусь важко його відпускати в таку ризиковану гру. Розумію, що хлопець вже не вперше приймає участь і він знається на цьому ділі. Але це перші перегони, які проходять тоді, коли ми з ним почали тісно спілкуватися і зустрічатися, саме тому я й хвилююся. Я проймаюся до хлопця неймовірною ніжністю. Почуття до нього ростуть із шаленою швидкістю, а тому я не можу просто сидіти й чекати, нітрохи не хвилюючись.

Щоб хоч якось заспокоїти нерви, я вже з’їла те тістечко, яке Тимур так і не скуштував. Випила вже дві чашки міцної кави, але нічого не допомагає. Мої нерви на межі і хвилювання скоро доконає мене.

З надією заспокоїтися увімкнула свій улюблений серіал, який нещодавно відкрила для себе, і стала його переглядати. Сюжет і герої потроху втягували у свій вир, але повністю забутися не отримувалося. Мозок щоразу подавав імпульси у вигляді: «Тимур», «біда», «аварія», «нещасний випадок» і таке подібне. Пам’ятаю, як хлопець розповідав мені, як на минулих перегонах його спеціально підрізав суперник, через що Тимур упав з мотоцикла і отримав легкі тілесні ушкодження та сильні забої. Він дивом тоді вижив, дякуючи шолому, налокітникам і наколінникам. Тепер же, пригадуючи його розповіді, хвилююся ще більше. А не дай боже, ще чогось станеться! А ще, пригадавши того паскудника Джо, заклятого ворога Тимура, починаю хвилюватися втричі сильніше. І як тепер заспокоїтися?

Чесне слово, я готова, як та декабристка, бігти бозна-куди за своїм коханим і допомагати йому в усьому. Насправді, я навіть не знаю, де зазвичай відбуваються перегони. Але, їй-богу, якби знала – побігла б уже давно, бо сидіти й руки ламати від невідання – ще та затія.

Серія закінчилася, а я навіть не запам’ятала, що відбувалося в сюжеті. Доводиться ще раз вмикати та знову переглядати, змушувати себе перемикатися на сюжет, але знову не вдається.

Після невдалих спроб заспокоїти свою душу, я взяла телефон і надрукувала Тимуру повідомлення. І байдуже, що друга ночі. Знаю ж, що він на перегонах.

Я: Все добре?

Відправила та почала нервово ходити по кімнаті, тримаючи в руках телефон. В моїй голові секунди тягнулися дуже повільно, а хвилина проходила так, немов її за хвоста тягнули.

Проте надійшла відповідь.

Тимур: Так, все добре. Не хвилюйся.

Фух… Видихаю. Все ж таки, знати, що він в порядку – все, що мені потрібно на даний момент. 

Полегшено сідаю на ліжко. Все ще тримаю в руках телефон, коли приходить ще одне повідомлення від хлопця.

Тимур: Ти чому не спиш?

Я: Чекаю твого дзвінка. Ти ж обіцяв подзвонити.

Не хочу його напружувати надмірною увагою, але я дійсно хвилююся. Мені не байдуже ні його життя, ні здоров'я, ні абсолютно все те, що з ним відбувається. 

Тимур: Сонечко, зможу лише через пів години набрати тебе. Не будеш спати?

Я: Ні, звісно. Я дочекаюсь.

Заблокувала екран та поклала телефон на ліжку поруч. Сама лягла, щоб покласти голову в горизонтальне положення. Відчуваю легкий біль у скронях, але це скоріше через те, що хвилююся і не сплю, коли вже давно мала б спати.

Закрила очі на хвилю, але сон все рівно не йде. Мозок розуміє, що треба дочекатися дзвінка, тому й не дає системам сигналу про відключку. Та я й не хочу спати. Я дуже хочу дочекатися дзвінка та почути Тимура, дізнатися, що з ним насправді все в порядку, а ще більше хочу його побачити і обійняти. 

Рівно через тридцять хвилин подивилася на годинник. Чекаю дзвінка, але його немає. Сама не хочу більше дошкуляти хлопцю, розумію, що, можливо, перегони ще не закінчилися. Тож терпляче очікую.

Минуло ще п'ятнадцять хвилин, коли я почула дзвінок Тимура. Швидко підіймаю трубку. 

– Алло, Тіме, з тобою все в порядку? 

– Так, сонечко, – чую його ласкавий голос і стає легше на душі. – Чому ти так хвилюєшся? Це ж не перші мої перегони. 

– Не знаю, – бурчу в трубку, гніваючись сама на себе. – Просто хвилююся і все. Просто ти мені не байдужий...

Хлопець на хвилю замовк, а я вже уявила собі, як він усміхається від приємнощів. Мені було б приємно таке почути від нього. 

– Дякую. Твої переживання для мене безцінні, – мовив він.

Як же я хочу його побачити. А обійняти ще більше. Краще б не дзвонив, а приїхав.

– Як пройшли перегони? – не знаючи, що спитати, запитала перше, що спало на думку.

Чесно кажучи, мені не так важливо чи виграв Тимур, мені головне, аби він був живий і здоровий. Проте я ж розумію, як для нього важлива перемога.

– Я виграв.

– Вітаю, – мимоволі киваю, розуміючи, що жестикулюю сама з собою. Тимура поруч немає.