Глава 17. Роздуми

Глава 17. Роздуми

Стася

Я б воліла ще поговорити з Тимуром, проте хлопець пішов. Він розвернувся і пішов геть, наче втік від мене. Принаймні, так це виглядало зі сторони. Здається, він втік через те, що я дізналася про його біль і сум. Лише тепер я зрозуміла хлопця. Йому болить і дуже сильно. Тимур дуже любить свою матір і готовий заради неї на все, вилікувати та поставити на ноги за будь-яку ціну. Не раз чула, що навіть після оперативного втручання злоякісні пухлини зникають і людина повністю виліковується. Сподіваюся, що подібне диво станеться і з матір’ю Тимура. Проте, на що вони з мамою живуть, мені не зрозуміло. Його мати не може працювати, а він сам… Якщо хлопець не може знайти роботу, а мама із зрозумілих причини теж не працює, то невже він… Боже! Я про це навіть думати не хочу! Просто не вкладається у мене в голові, що хлопець тільки й краде гроші у звичайних громадян. Та й що з тих кишенькових грошей? Невже їх вистачає на прожиття? Я так не думаю. Треба ще раз переглянути досьє Тимура. Може, знайду якесь раціональне зерно правди. Або ж хоча б подумаю над тим, як йому допомогти в пошуках з роботою.

Я ще сиділа, мабуть, хвилин двадцять. Сиділа та дивилася у вікно, роздумуючи над тим, настільки буває тяжко жити людям. Тимур дуже рано втратив батька, а тепер і матір… Тепер мені зрозумілий сум в очах хлопця. Очі – дзеркало душі і лише через них можна прочитати, про що переживає людина та над чим заклопотана. Саме це сталося і з Тимуром. Він хоче допомоги від сторонніх людей, але не вміє просити, тому навчився жити сам і відповідати за себе теж сам.

Повернулася додому з важкими думками. Голова гуділа, наче там рій бджіл завівся, і від цього почала дуже боліти. Проте цей біль був ніщо у порівнянні з болем Тимура. Я забагато почала про нього думати, але нічого не можу з собою зробити. Хлопець повністю заполонив мої думки і я не збираюся відволікатися та перемикатися на щось інше. Я хочу допомогти йому. Проте я це зробити? Я не знала.

Коли зайшла у свою кімнату, збагнула, що хотіла б зателефонувати Тимуру та просто запитати як справи у нього та його матері. Проте лише тепер зрозуміла, що ми розмовляли більше години, а номерами телефонів так і не обмінялися. Шкода. Він став мені небайдужим і я б хотіла більше спілкуватися. Можливо, це жалість? Здається, так. Мені дуже шкода хлопця і його маму.

Пішла до вітальні з метою знайти ту папку з досьє на Тимура, щоб ще раз перечитати документи. Мені потрібно було дізнатися про нього більше інформації, аби знати як допомогти хлопцю. Проте я її не знайшла. В батьковому кабінеті її теж не виявилося, хоча я обшерстила майже все. Шукала і в столі, і в шухлядах, і в тумбі. Папки не було.

Повернулася до кімнати та впала безсило на ліжко, закривши очі. Переді мною знову постав сумний Тимур, а коли відкриваю очі, його поруч немає. Закриваю – знову з’являється. Він повністю заполонив мої думки і, як його вигнати звідти, я не знаю. Хоча усвідомлюю, що не хочу цього робити.

Мій телефон озивається дзвінком і я лякаюся від несподіванки. Знов Артем. Він телефонував і під час розмови з Тимуром, і ось знову дзвонить. Що йому потрібно? Сам фактично добився того, що ми припинили спілкування. А тепер, виявляється, хоче поговорити? Цікаво, з якого дива я маю відповідати на його дзвінок і з ним розмовляти?

Відхиляю виклик і кладу телефон поруч. Проте на нього одразу приходить повідомлення.

Артем: Стасю, що сталося? Чому відхиляєш виклики? Нам потрібно поговорити.

Зовсім знахабнів! Якщо відхиляю виклики і роблю це не вперше, значить, що не бажаю з тобою говорити. То чому ти дістаєш?

Не відповідаю навіть на повідомлення. Він не з тих хлопців, хто гідний моєї уваги. Проте через хвилин п’ять приходить ще одне повідомлення.

Артем: Відчини, будь ласка. Я стою під твоїми дверима.

Що? Невже і справді приїхав? Божевільний чи що?

Йду до дверей, дивлюсь у вічко. І справді. Приїхав. Точніше, чорти принесли. Та ще й з віником у руках стоїть. Ррр… Сил ніяких на нього не вистачає.

Відчиняю двері та схиляюся об дверну раму, навмисно не пускаючи його до квартири.

– Привіт. Тебе, я бачу, можна привітати? – звернув увагу на те, що я вже без гіпсу.

– А ти походи ще трішки наліво й направо. Гляди, я й заміж вийду, а для тебе це також потім стане несподіванкою, – грублю хлопцю, натякаючи на його невірність.

– Що? Ти про що? – нервово хмикнув та потягнувся до мене за поцілунком, але я відхилилася і він поцілував простір навколо мене. – Стасю, ти вже вибач, що так рідко до тебе приїжджаю та дзвоню, але я з ранку до ночі працюю. В мене просто часу немає… – намагається він виправдатися, але я махаю головою.

– Зате ти чудово знаходиш час посидіти в клубі...

***