Глава 16. Зустріч у кафе

Глава 16. Зустріч у кафе

Тимур

З того часу, як мама залишилася в лікарні, я став погано спати та мало їсти. Не скажу, що до цього я почував себе добре, та все ж хвилювання дають своє. Все, що я міг собі зробити на сніданок – бутерброд і кава. Мені цього було достатньо, аби відчувати сили в тілі, а більшого просто не хотілося. Я не міг нормально їсти, думаючи про матір, гадаючи, що з кожним днем ми все ближче до операції, результати якої нікому не відомі. Та я не опускав руки. Просто не міг цього зробити заради неї. Не міг навіть думки допустити, що може щось піти не за планом. Вона вилікується. Обов’язково. Іншого варіанту й бути не може.

Через тиждень знову відбулися перегони вже за моєї ініціативи. Джо це не дуже сподобалося, адже домовленості були такими, що участь у перегонах проходитиме раз на місяць. За невеликого натиску він здався і дав добро на перегони. Розумію ризики мого бажання, адже ми й так у поліції на гачку висимо, але мені терміново потрібні гроші. Великі гроші на операцію для матері. А іншими шляхами я ніяк не дістану таку величезну суму. Тому на свій страх і ризик знову взяв участь у забігу.

За значно прикладених зусиль я вкотре переміг у перегонах. Джо вже дивиться на мене косо, але я нікому не розповідаю ні про матір, ні про хворобу, ні про операцію. Кому потрібні мої проблеми? А тим більше навіщо мені потрібна жалість чужих людей? Хоча з такими людьми я не впевнений, що навіть краплини співчуття діждуся. Та все ж… мені того й не треба.

Я заробив гроші, тож міг повністю покрити витрати перебування мами у лікарні, а ще… віддати борг тій незнайомці. Так, я не черствий, в мене є совість, і я розумію, що винен. Її сумні очі, якими вона на мене подивилася з повним розчаруванням, не давали мені повноцінно спати. Тому я вирішив віддати все до копійки і навіть більше. В якості компенсації.

Вулицю, номер будинку, пароль від домофону та навіть номер квартири я знав досконало. Наче той нещасний випадок, що стався на дорозі, відбувся вчора. Проте минуло вже хтозна скільки часу. Кілька тижнів? Місяць? Чи два? Байдуже. Головне те, що випадкові невипадковості зводять нас із дівчиною щоразу у незручних ситуаціях.

Коли віддав дівчині конверт з грошима, не одразу зрозумів, що фактично вона випхала мене за двері. Та якщо розібратися, вона благала мене йти, наче хвилювалася за мене, ніби щось погане могло статися. Вона боялася моєї зустрічі з її батьком? Чи як? Щось мені це не дуже зрозуміло.

Проте вже сьогодні я розберуся в усьому.

Вона хоче поговорити? Саме тому й запросила мене до кафе? Чи дізнатися, навіщо я з нею так вчинив? Не знаю. Все ж мені цікавіше те, чому дівчина так просила мене швидко покинути її будинок.

Спочатку я не хотів іти на зустріч. Не знав, що сказати у відповідь на її питання, навіщо я вкрав її гроші. Але потім цікавість перемогла. І я пішов. От тільки чому вона тепер запізнюється?

– Привіт, – сказала дівчина, коли сіла за столик навпроти мене.

Я задумався про своє, тому й не помітив, що вона сіла. Але тепер звернув на неї всю свою увагу і мушу визнати, що вона дуже гарна. Надзвичайно гарна. Вродлива одним словом. Довге біляве волосся, виразні блакитні очі й ніжні вуста, які одразу хочеться поцілувати, коли ти на них дивишся. Я це зрозумів вже давно, але не давав собі ні причин, ні права про це думати. В неї ж є хлопець. Мені взагалі до неї зась. І тим паче, що я можу їй дати? Судові рішення, бідність і нещастя?

– Привіт, – прочистив горло та сів рівніше, відвівши погляд від дівчини. – Ти щось будеш замовляти?

Сказати чесно, я боявся, що вона справді чогось захоче. Дівчатам вічно щось подавай, то солодке, то десерти, то подарунки… А я не маю права зараз тринькати гроші наліво та направо. В принципі запросила вона мене, а не я її. Значить, це ділова зустріч. Проте, як чоловік, я не міг її не пригостити хоча б кавою.

– Ні, дякую, – відмовилася вона і на душі з’явилися двоякі відчуття. Чи то полегшення, чи то розчарування…

– Ти хотіла поговорити? – знову прочистив горло і почав з найголовнішого.

– Так, Тимуре, – вона чітко назвала моє ім’я і мені стало цікаво, звідки вона про нього дізналася.

Здається, ми ще не мали часу познайомитися з нею ближче.

– Ти знаєш моє ім’я? – здивувався я.

– Знаю. В твоєму досьє прочитала.

– Що? Якому досьє?

А тут стало ще цікавіше…

– Мій батько прокурор. Ти знав, що ти у нього висиш на гачку?

Он воно що…

– То ти донька Курковського? – ошелешено запитав.

– Так. Власною персоною, – дівчина вирівняла спину та подивилася на мене незрозумілим поглядом.

– І чого тобі треба? – хмикнув я і відкинувся на спинку крісла. – Хочеш здати мене своєму таточку?

– Легше зі словами, будь ласка. Я, можна сказати, тебе вчора врятувала.

– Врятувала? Ти мене? – з недовірою запитую.

– Так, Тимуре. Якби він вчора побачив, що ти прийшов до мене додому, було б і мені, і тобі що слухати. Хоча гадаю, що ти не слухав, а вже сидів би в не дуже комфортному місці.