Глава 13.2. Злодій

Глава 13.2. Злодій

Стася

Десь на середині розмови мені стало нудно, тому я просто її слухала, але думала про своє. Я згадувала того хлопця з сумними очима, що доволі часто являється мені у снах. Він сниться мені щоночі і я постійно його бачу таким, яким помітила вперше у клубі. Покрутивши головою, намагалася викинути його з думок, повертаючись до розмови з подругою.

Через кілька годин ми хотіли вже йти додому, як Оля запропонувала подзвонити Дмитру, щоб він приїхав за нами машиною. Я відмовлялася, просила її йти пішки. Заодно і прогулялися б. Але подруга не хотіла. Здається, вона вже досить сильно скучила за своїм хлопцем. Та хіба я можу щось мати проти цього? Вона набрала його номер та стала з ним розмовляти.

– Дивно, – сказала подруга, коли розмову буде завершено.

– Що сталося?

– Діма сказав, що зайнятий і не може приїхати.

Проте чомусь мене така його відповідь анітрохи не здивувала. Зазвичай хлопці так і роблять, коли бачать, що дівчина кохає до нестями, а тому починає їм набридати. Та я не буду цього говорити подрузі, щоб не стати ворогом народу.

– То подзвони Ігору, – запропонувала я.

– Якому?

– Тому водію-таксисту, що пропонував тобі випити з ним чашку кави.

Оля подивилася на мене здивованими очима, наче я щось сказала не те.

– А що? Ми просто викличемо таксі та й усе, – продовжую я.

– Ні. Я не можу, – відповіла вона. – Я, здається, йому подобаюсь, тому не хочу давати марних надій.

– Але ж Діма приїхати не може. Тому покличч Ігора і переконаєшся в тому, кому ти дійсно небайдужа.

– Що ти маєш на увазі? – вибухнула гнівом дівчина.

– Нічого. Лише сказала правду. Не бачу нічого поганого в тому, що ти подобаєшся хлопцю.

Коли Оля неохоче починала набирати цифри номера Ігора, їй на телефон прийшло повідомлення.

– Діма написав, що приїде за пів години, – зраділа вона, наче виграла в лотерею.

Боже мій, невже закохані дівчата всі такі? Сподіваюся, що я не зійду з розуму, коли закохаюся по-справжньому.

– Нарешті, – відповіла беземоційно, а вона покосилася на мене.

– Давай вип'ємо ще по чашці кави, поки чекаємо Діму.

– Гаразд.

Я встала, щоб піти й замовити ще по чашці латте. Коли підійшла до баристи та сіла на барний стільчик, поклала на стільницю біля себе гаманець. В цей час його нахабно викрали з-під моїх рук.

– Гей! – намагалася я зупинити крадія, який уже кулею вилетів з кав’ярні.

Я швидко побігла за ним та вибігла на вулицю. Помітила хлопця в чорній кепці, який біг з усіх сил. Я застосувала свою швидкість бігу, якої з самого дитинства вчив мене тато. То ось, навіщо він вчив мене такому заняттю. Виявляється, це для того, щоб я швидко бігала за злодіями.

Вже за рогом я спіймала за комір сорочки нахабу й він обернувся до мене обличчям.

– Ой… – все, що змогла сказати, коли побачила хлопця з моїх снів.

«Це ж він… – подумала я, – хлопець із сумними очима…»

– Ти навіщо це зробив?

Але хлопець не відповів. Він хутко викинув на землю гаманець і побіг далі. А я так і залишилася шокованою стояти посеред вулиці.

Десь через хвилину, коли оговталася, підняла свій гаманець, який виявився порожнім. А там лежала немаленька сума. Я взяла з дому більше, бо не знала, скільки потрібно буде витратити в лікарні.

– Тась, ну ти й літаєш, – прибігла захекана подруга. – Тобі одразу потрібно видавати звання «мастера спорту по бігу», – говорить, важко дихаючи.

– Це був він… – тихо сказала я.

– Хто? Ти взагалі розумієш, що тобі бігати не можна? Тобі тілько-но гіпс зняли.

– Я розумію, – дивлюсь в далечінь, де вже охолов слід хлопця.

– Чи ти хочеш знову місяць сидіти вдома в гіпсі?

– Ні.

– А чому тоді ганяєш?

– Він викрав мій гаманець, тому я й побігла за ним.

– В тебе батько прокурор! Подзвонила б йому і того злодія швидко знайшли за описами. Сподіваюсь, ти ж запам’ятала його?

– Ні.

***