Глава 12. Лікарня

Глава 12. Лікарня

Тимур

Коли повернувся додому після перегонів, мама спала. Та воно й не дивно, ще ніч була на дворі. Першим ділом глянув у конверт. Перерахував гроші. Все правильно до копійки. Зі спокійною душею поклав конверт на тумбочку і пішов до ванної кімнати. 

Хотів у душі змити з себе піт, бруд і запечену кров. Та коли побачив себе у дзеркалі, трохи не впізнав. Хоч і шолом був на голові й він захистив мене від найгірших наслідків нещасного випадку, та все ж мене потріпало добре. Нижня губа була розбита, добряче помітний синець під лівим оком. В роті відчувався металевий присмак, адже з губи й досі сочилася кров. І як у такому вигляді зранку їхати з мамою до лікарні? Та на себе мені байдуже. 

Махнув головою і пошкутильгав до душової, адже ще й коліно трохи боліло. Оце поганяв у перегонах! Гаряча вода змила з мене весь бруд і я відчутно освіжився. Потім вклався спати, завівши будильник на восьму. Не рано і не пізно, а саме вчасно. Поснідаємо та вирушимо до лікарні на кваліфікований огляд спеціалістів.

Не встиг заплющити очі, як одразу їх розплющив. Чорт! Я, здається, через хвилювання про матір геть забув про домовленість з Саньою. Ми ж мали з ним зранку ремонтувати мого коня. Трясця! Зранку краще подзвоню йому та скажу, що маю їхати до лікарні. Мамина хвороба не чекає, а от мотоцикл може зачекати.  

Здається, всього лиш кілька хвилин тому я заснув, як треба вже вставати. Будильник на телефоні жалібно дзвонить, сповіщаючи про час. Якби мені не хотілося вставати, а ще повалятися в ліжку, та треба підніматися. 

Вмився, почистив зуби та спустився до кухні. Мами не видно, хоч зазвичай вона вже в такий час готувала млинці. Хоча і тих самих млинців теж немає. Дивно.

Піднявся на другий поверх та пройшов до маминої кімнати. Виявляється, вона міцно спить. Важко видихнув. Не передати словами, як я боюся її втратити.

– Мам, – ледь чутно покликав її. 

Вона неохоче підняла голову та повернулася на мій голос.

– Синку, – ледь помітно всміхнулася. – Щось сталося?

– Так… точніше, ні. Ми просто сьогодні їдемо до лікарні, – ставлю їх перед фактом. – Я піду чай приготую з бутербродами нам на сніданок.

– Добре. Стоп.. Чекай! Яка лікарня? – нарешті вона прокинулася повністю та почула мої слова.

– До лікарні, у якій працюють кваліфіковані фахівці. Лікарями вони називаються.

– Тіме, ти гадаєш, я не знаю, що таке лікарня? Я не це маю на увазі.

Я чудово знав, про що мама хотіла запитати. Але в подробиці вдаватися не буду. 

Я спокійно пішов до кухні готувати сніданок. Поставив чайник, почав нарізати сир і ковбасу для бутербродів та дістав хліб. Мама тим часом одягнулася в домашній халат та спустилася до кухні.

– А навіщо їхати до лікарні? Мені вже краще.

– По тобі не скажеш.

– Я п'ю знеболюючі. Тож мені легше.

– На скільки тобі легшає? На хвилин двадцять чи годину? А потім знову страшні болі?

Матір опустила голову, приховуючи від мене правду. Але я й без її слів знаю істину. Їй все гіршає і про це говорить її зовнішній вигляд.

– Тіме, поясни, будь ласка, ти продав мотоцикла?

– Ні, – хмикнув.

Пригадав як востаннє ми з мамою продавали татову машину кілька років тому. Фактично на виручені кошти ми й живемо. Вже подумували над тим, щоб і продавати цей будинок, який для нас двох просто величезний, але мама не хоче. Та й я, до речі, теж. Це єдине, що нагадує нам про батька, нехай уже десять років як його немає поряд з нами. Тому відтоді я й почав ганяти у перегонах та отримувати непогані гроші на життя. Нам вистачало, допоки маму не звільнили з роботи та вона не злягла повністю.

– А що? Ти банк пограбував? 

Я повернув дещо голову до неї та лиш всміхнувся.

– Якби я пограбував банк, я б зараз перед тобою не стояв і спокійно не говорив би. Я б уже сидів би за гратами!

– Тіме, я боюся за тебе. Де ти взяв гроші? Скажи мені чесно. 

– Мамо, виграв за участь у перегонах. Ти ж знаєш, чим я займаюся здебільшого ночами.

– Боже, Тіме… – змолилася вона. – Скільки разів я просила тебе не займатися таким небезпечним заняттям? 

Вона підійшла до мене ближче та поглянула мені в очі. Та коли мати побачила мої синці та поранення, охнула вголос.

– Боже мій, на кого ти схожий Тіме? – прикрила рота рукою.

– На твого сина. На кого ж ще? Щоправда, трішки побитого. Але то таке. До весілля заживе, – намагаюся розрядити обстановку простим жартом, але вона його не оцінює.

– Я прошу тебе, кидай ти ці перегони. Вони ж тебе зі світу зженуть. 

– Не можу. Ти ж знаєш, що на роботу мене ніде не беруть. Тож я повинен якось заробляти гроші.

– Синку, любий мій, – вона погладила ммю щоку та доторкнулася синця під оком. – Якби був батько, з тобою б такого не сталося. Ти ріс би хорошим і вихованим хлопчиком, але…