Глава 8.2. Добити морально

Глава 8.2. Добити морально

Стася

Я насипала собі в тарілку трохи овочевого салату й колупалася в ній виделкою, повільно потягуючи то огірочок, то перчик, то помідорчик. Я думала про своє, але тато витягнув мене з тенет задумливості.

– Як почуваєшся?

– Добре, дякую, – підняла голову та подивилася на батька, подумки дивуючись його несподіваній турботі. 

– Ще б пак! Дома сидіти вже майже місяць!

Ну і як же без його словесного уколу?

Я знов опустила голову в тарілку, але бажання їсти вже пропало. Тепер мені й шматок в горло не ліз. Все грудкою стало в горлянці, але то явно не огірок став поперек, а образа.

– Я не винна, що так… – тихо пробурмотіла.

– Ну, звісно. А дивитися по сторонам чи не їде ніякий транспорт, тебе не вчили? 

– Тату, я ж переходила по пішоходу…

– Ти ж казала, що при бігу впала!

– Ну, так… – і як я могла так проколотися? – Це відбулося під час пробіжки, тож я вже не пам’ятаю, – відповіла з опущеною головою.

– Що, пам’ять коротка? Навіть, якщо це було під час пробіжки, все одно треба було дивитися по сторонах! – гиркає він, але не звернув уваги на мою маленьку брехню. – Чи ти не знаєш, які зараз водії?

– Вадиме, припини, – вступилася за мене мама.

– Олено, що припинити? Ти ж знаєш, що я хотів на літо взяти її в прокуратуру до себе на роботу. Хай би попрактикувалася перед початком другого курсу навчання. Все одно їй досвіду варто десь набиратися. Я б поговорив зі своїм начальником і він дав би Станіславі якийсь сертифікат про проходження практики. А тепер що? Все коту під хвіст.

– Куди? – втрутилася я в їх розмову. – В прокуратуру? І що я там буду робити? Розслідувати вбивства? Ні, дякую. Не хочу. Я на економічному навчаюсь, а не в юридичному. Це різні речі й несумісні між собою.

– Не вбивства розслідувати, – відповів з оскалом. – Тебе туди ніхто й не допустить без досвіду та відповідних знань. А от допомогти з документами ти мені могла б. Сортувати документи та розкладати їх по відповідним текам думаю, що з цим би ти впоралася.

Він що обізвав мене тільки-що недалекою? Типу ні на що не здатною?

– Дякую, – стримала образу всередині. – Але я не хочу. Я й сама вже думала про роботу на літо, але тільки не в прокуратуру. Туди я не піду.

– А куди ж ти підеш? Офіціанткою в нічному ресторані? Щоб я потім осуду, як бруду, не відмився?

– Вадиме, офіціантки не всі розпусні дівчата, – знову мама вставила своє слово в мій захист.

І на цьому їй дякую.

– А хто ж? Ти бачила, які там дівки ходять і які міні-спідниці на них одягнено? А декольте яке, бачила? Цицьки так і випадуть на клієнта, якщо вона нижче нагнеться! Щоб і моя донька так ходила? Щоб потім мені всі на роботі говорили, що Станіславу Курковську хтось затискає в темному провулку!?

– По-перше, – вставила я свої п'ять підвищеним тоном, – я не сказала, куди я хочу піти на роботу. Чому ти одразу завів тему про нічні ресторани й розпусних офіціанток? По-друге, хіба хоч хтось, хоч колись тобі говорив про мене, як про повію? Навіть якщо і надумаю йти на роботу в ресторан, я дам собі ради й не дозволю себе бозна-де затискати. Смачного, – взяла свої милиці та встала зі стільця.

– Сядь! Ми ще не доїли, – грізним тоном мовив батько. – Це не ввічливо стосовно батьків вставати раніше за них.

– Вибачте, дорогі батьки, але я вже наїлася, – впевненим кроком прямую до своєї кімнати.

– Що за неповага до старшого покоління? – чую у свій адрес.

– Стасю! – кричить мама, але я вже в кімнаті. Зачинилася та зітхнула з полегшенням.

Швидше б уже зняти цей гіпс та справді піти на роботу, щоб втомлюватися настільки, щоб ніг і рук не відчувати. Можливо, тоді вони дадуть мені спокій та не будуть цькувати мене кожного дня. 

Лягла на ліжко та втомлено закрила очі. З кожним днем все більше відчуття того, що я їм не рідна донька. Можливо, інші батьки якось би підтримували мене, але мої справжні мене живцем з'їдають. Звісно, батьків не обирають але все ж таки…

З моїх очей бризнули сльози. Якби я не намагалася їх придушувати, все ж вони знайшли вихід. Але мені навіть поплакати нормально не дали, бо хтось телефонує на мобільний. Підіймаюсь і знаходжу на ліжку смартфон. Виявляється, що сьогодні мене хочуть просто добити морально. Дзвонить Артем. Я з ним так і не поговорила про те, що бачила фото, де він красується з іншою. Просто хоробрості стало мало. 

Відхиляю виклик, бо тільки його мені сьогодні й бракувало. Не хочу ще й з ним з'ясовувати стосунки. Досить на сьогодні з мене розмов «по душам».

***