Глава 8. Вечеря 

Глава 8. Вечеря 

Стася

Кілька днів я приходила до тями. Все не могла збагнути, чим я заслужила неповагу Артема. Очевидно, що моє жіноче самолюбство було зачеплено. Щоб сказати, що мені було дуже боляче – ні. Здебільшого, неприємно. Правда. Але ж… якщо він навіть знайшов мені заміну, то чому не скаже про це в очі? Чому не поговорить зі мною? Адже, як і раніше, він мені телефонує, пише та бажає солодких снів. Я спокійно приймаю його слова та побажання і мовчу… Мовчу про те, що знаю про нього всю правду. Що насправді він не працює і вдень, і вночі, як говорить мені, а розважається по клубах з дівчатами. А що? Дуже зручно влаштувався. Знає, що я сиджу вдома і нікуди не піду, щоб перевірити його на вірність. Що навіть дізнатися не зможу, чи він спить з іншими дівчатами, чи ні. От тільки він не врахував факту, що його може моя подруга спалити і про все розповісти мені. Інакше б він не писав мені щодня: «Солодких снів, кохана». Фууу… Аж гидко стає, як уявляю, що в цей момент він цілується з іншою.

Але я мовчу і спокійно сприймаю всі повідомлення Артема, відмовки та причини, чому він не може до мене прийти. Насправді я просто не здатна вчинити сварку по телефону. Не така в мене натура. Я мирна, добра та справедлива. Мабуть, саме з цієї причини Артем і відноситься до мене так зневажливо.

Щоб батьки не сварили, я таки кожного дня після обіду виходжу зі свого сховища та готую їм вечерю. Важко це робити, коли ти на милицях, але я стараюсь приготувати щось швидке та корисне. Наприклад, пасту та овочевий салат, запечені в духовці овочі або м'ясо. Швидко, смачно та корисно. А головне, швидко. Що потрібно різати чи шинкувати, я роблю це сидячи і за столом, а не як раніше стоячи за стільницею. Дуже важко стояти, коли в тебе одна нога в гіпсі, але кому я маю поскаржитися? Хіба що в подушку. Сама винна в тому, що сталося, тож тепер сама й пожинаю плоди. 

Оля, як вірна подруга, щодня до мене приїжджає зранку та завжди годує мене чимось смачненьким. Все-таки літо, тож вона має багато вільного часу, який і приділяє здебільшого мені. Це, звісно, приємно, що хоч хтось радіє тобі та дбає про тебе. 

Я ж звикла протягом місяця спостерігати за літньою погодою лише з вікна моєї кімнати. П'ятий поверх дозволяє багато чого цікавого побачити, що відбувається в місті. Хтось зрання поспішає на роботу, хтось їде на машині та сигналить іншому водію, що затримався спереду на світлофорі. Хтось сидить на лавці в очікуванні на свою половинку. Хтось, не поспішаючи, прогулюється містом, а хтось влаштував собі пробіжку. Ех… я також хочу побігати, але мені ще не скоро доведеться пізнати – кайф, драйв, відчуття незалежності та свободи. 

Сьогоднішній день нічим не відрізнявся від попередніх. Батьки повернулися з роботи о шостій годині вечора. Я до цього часу вже встигла приготувати їм запечену курку і картопляне пюре, а потім зачинилася у своїй кімнаті. Вже ось більше тижня я уникаю рідних людей та не вечеряю з ними, аргументуючи це тим, що вже поїла раніше. До сьогоднішнього дня вони це спокійно витримували, хоч і видно було, що їм це не подобається. Але що я можу зробити, коли Оля щодня частує мене смачненьким і ввечері я їсти не хочу? Та здебільшого я таким чином уникаю звинувачень батьків, що в усьому винна сама. Я й так це знаю.

Але сьогодні несподівано почувся стукіт у двері моєї кімнати. Це була мама. Вона завжди так тихенько стукає, гадаючи, що може мене розбудити.

– Так, мам, заходь, – відповідаю та повертаюся від вікна до дверей. 

– Доню, ходімо з нами вечеряти, – наполегливо попросила вона. 

– Мам, я не хочу. Ти ж знаєш, що я вечеряю раніше.

– Знаю. Але це виглядає так, наче ти нас з батьком уникаєш. Ти постійно будеш пропускати вечері з рідними?

– Я не уникаю вас. Що за дурниці? – опустила голову, не показуючи правди в очах.

– Стасю, ходімо їсти. 

– Не хочу…

– Стасю! Чому ти така вперта?

– Бо я не голодна.

– Хіба так важко скласти компанію близьким людям? З’їси салату, або вип’єш чаю. Але ти повинна проводити час з батьками. Тато он уже починає злитися, що тебе вічно немає під час вечері.

Ну от, з цього й починала б… Це батько її змусив.

– Всі члени сім’ї повинні вечеряти разом, – аргументує вона.

– Гаразд, іду вже, – погодилася на її вмовляння.

– І не психуй мені! – відчула мій незадоволений настрій. 

– Гаразд, мамо, – змусила себе всміхнутися. – Вже йду. 

Вечеря разом з батьками у тихій та приємній обстановці. Що може бути краще? Проте вона мала б бути такою, та насправді все минуло зовсім не так. Тато дивився на мене з-під лоба, мама поглядала скоса. Їй-богу, наче я їм не рідна донька, а падчериця! Вони повинні були б підбадьорювати мене, втішати, що скоро мої проблеми з ногою закінчаться і я встану на обидві ноги без милиць, натомість морально напосідали на мене, наче я маю залізні нерви. А потім ще дивуються, чому я їх уникаю та не сідаю вечеряти разом.

***