Глава 7.2. Підлість

Глава 7.2. Підлість

Стася

– Позавчора, – спокійно відповідаю. – Приїхав до мене з пакетом, наповненим різними фруктами та цукерками. 

– Позавчора? – здивувалася Оля.

– Так. Він до мене тільки по суботах приїжджає.

– А чому не знаєш? – допитується подруга.

– Говорить, що в інші дні він дуже зайнятий на роботі, – стенаю плечима, не розуміючи, до чого вона хилить.

– Та невже? – якось загадково хмикнула Оля.

– А чому ти питаєш? – моя черга допитуватися до істини.

– Вчора я випадково його в клубі побачила… – обережно мовила вона.

Я лише підняла одну брову, вже фантазуючи собі казна-що. Мої думки підтвердилися, коли вона почала шукати щось у своєму телефоні.

– Ось, – протягнула мені свій смартфон.

Я взяла до рук мобільний пристрій та оторопіла. На фото красувався «мій» Артем з якоюсь блондинкою. Вони сиділи одне від одного занадто близько. Я б сказала навіть, що на неприпустимій відстані як для клубу. Хлопець тримав свою руку на дівочому стегні, був повернутим до неї з бажанням поцілувати, а вона… ця «дівчина», якщо можна її так назвати, тримала його за… кхм… пах. Словом, не знаю й не хочу знати, що вони робили далі, але на фото вони займалися явно непристойними речами.

– Фууу… – віддала я подрузі її телефон і скривилась у гидливій міміці. 

Того, що я уявила, що вони витворяли на людях, мені достатньо було, аби надалі більше, ніж на кілометр його до себе не підпускати. 

– Вибач, – мовила винувато Оля.

– Ти ні в чому не винна. Це все я.

– А твоя вина в чому?

– В тому, що не помічала в ньому підлості раніше.

– Тась, мені так шкода, – підійшла вона до мене, щоб обійняти та пожаліти.

– Все добре, Оль, – відказала я, відчуваючи в цю хвилину таку різну гаму почуттів.

Мені було шкода саму себе, що витратила на нього стільки часу. Було шкода самого Артема, адже його батьки теж змушували бути зі мною. Шкода ту дівчину, тому що їй він так само зрадить. Не мине і місяця, як він почне зустрічатися ще з якоюсь іншою. Що ж, не нагулявся хлопець. Що зробиш? Нехай тепер гуляє наліво і направо. Мені вже все одно.

Проте водночас із негативним емоціями я відчула також і полегшення. Адже тепер мені буде простіше йому сказати, що ми з ним розходимося. А я все гадала, як я скажу хлопцю, що більше не хочу з ним зустрічатися? Так би мовити, дякуючи йому самому, я можу тепер зі спокійною душею сказати ті слова, які давно хочу виразити.

Також відчула й легкий гнів. Адже виявляється, що я сиджу вдома одна, нога в гіпсі, а він ходить наліво і направо. Він же просто не поважає мене, якщо може вчиняти так підло й низько. Хоча… якщо взяти все докупи та проаналізувати, про яку повагу взагалі йдеться? Він хотів затягнути мене в ліжко, розважаючись з іншими, коли мене немає поряд? Це хіба повага?

І навіть відчула радість… за те, що все сталося саме так. Що я зможу з легкістю сказати батькам, що ми з Артемом – не пара і не створені одне для одного.

– Але ж та тварюка тобі зрадила, – не вгавала подруга, захищаючи мене й втішаючи. – Як ти можеш бути такою спокійною?

– Оль, мені навіть не боляче. Просто трішки сумно.

– Ти надзвичайно сильна, якщо можеш так спокійно реагувати, – дивувалася вона, заглядаючи мені в очі.

– Ні, це не сила. Це не так працює. 

– А що тоді?

– Артем… він – просто не моя людина. От і все.

– Скажи, ти що, його зовсім не кохала?

– Я гадала, що кохала. Але як можна кохати таку людину? – кивнула на те фото в її телефоні. – Ти б кохала, свого Кирила, якби він тобі зраджував?

– Ні, звісно! – вигукнула вона. – Він не заслуговував би, – чесно сказала вона, розуміючи, що сама відповіла на своє питання. – Але знаєш… я, якби дізналася про таке, обох повбивала б, – зареготала вона дзвінко і я теж всміхнулася, проте в цій усмішці не було справжніх радощів.

Мені все-таки було сумно. Артем мені безсовісно зрадив, а я ще й намагаюся його зрозуміти, виправдати, мовляв, його батьки теж змушують бути разом зі мною. Немає виправданню зради! Немає і ніколи не повинно бути! Це його рішення – зрадити мені! Він міг в цю ж суботу спокійно зі мною поговорити, порозумітися та розійтися. Мовляв, ми старалися, але кохання так і не прийшло. Я б зрозуміла. Ось, що називається повагою до іншої людини! Але такий його ниций вчинок я не розумію і навіть не намагатимусь. Він винен в тому, що я вдома лежу хвора, а він знайшов мені заміну. Це підло і низько.

***