Глава 7. Дізнатися таємне 

Глава 8. Дізнатися таємне 

Стася

З кожним днем відносини з батьками тільки погіршувалися. Через те, що я сиділа вдома з ногою в гіпсі, я не могла навіть вийти з квартири, щоб подихати свіжим повітрям та просто відволіктися від думок про відносини з рідними. Вони цькували мене навіть за те, що я сама винна в тому, що сталося. За їхніми словами складається враження, ніби мені самій дуже потрібен був цей гіпс та біль у коліні. Я сиджу на одному місці, інколи ходжу з милицями, але стояти на них дуже важко. Саме тому я тепер не готую батькам вечері й мама дуже злиться, що я не допомагаю їй по дому. Та втім, я розумію її. Завжди, коли батьки приходили з роботи, вечеря вже стояла та чекала їх на столі. Їй було зручно та вона не витрачала зайвий час після роботи на приготування їжі. Але не тепер. Я не можу стояти на двох ногах через гіпс, а на одній нозі тим паче. Через це вона дуже гнівається на мене, а я навіть їсти не хочу в такій атмосфері. 

Тато теж додає масла в вогонь. Говорить, що я безвідповідальна та легковажна. Він не розуміє, як можна було від бігу впасти посеред дороги. Втім, я ж не кажу їм правду про те, що мене незнайомий хлопець на мотоциклі збив. Мовчу, слухаючи їх дорікання, і нічого не можу сказати у відповідь на свій захист. А який сенс? Вони все одно вважають, що я ні на що не здатна, тож нехай не знають, що я винна ще й у тому, що фактично потрапила під колеса.

Я занурилася в книжки. Щодня читала всі, які тільки потрапляли на моє око. Наукову літературу, що задали викладачі нам на літо, фантастику, фентезі, пригоди, любовні романи – читала все, що бачила, аби тільки не думати про відносини з рідними людьми. Те, що мені було важко – це м'яко сказано. Я не могла терпіти більше їхнього відношення, але терпіла, скріпивши зуби. Терпіла і читала. Поринала у світи любові, добра та справедливості, забуваючи про реальність.

Частенько Оля приїжджала провідувати мене. Подруга намагалася витягнути мене з депресії та навіть з квартири, хоча б на прогулянку. Та я все відмовлялася. Як я спущуся вниз, а потім піднімуся на п'ятий поверх? Ліфт протягом місяця так і не полагодили, тож я навіть не намагалася вийти з квартири. Милиці – поганий варіант, оскільки я дуже боялася впасти та зламати ще одну ногу. Досить уже й коліна з мене.

Артем теж інколи навідувався. Проте частіше лиш дзвонив вечорами. Все звертав на те, що він знайшов роботу по спеціальності в компанії батька та почав працювати. Я, звичайна річ, розуміла його. Хлопець нещодавно завершив навчання, тож тепер треба докласти максимальних зусиль, аби показати себе перед роботодавцем з кращої сторони. Але ж з іншого боку я… Він міг хоча б увечері приїжджати до мене та скрашати самотність своєї дівчини. Проте Артем так не вчиняв. Максимум, що він робив – приїжджав лиш по суботах та привозив фрукти й цукерки. Я не просила більшого. Мені достатньо було того, що я бачила його раз на тиждень. Я взагалі хотіла з ним розійтися, бо з якихось невідомих мені причин мої почуття до хлопця геть охололи. Проте я не знала як краще це зробити. Чекала моменту, поки одужаю, а потім все розповім йому. Порву відносини з ним, бо занадто довго гадала, що кохаю його. Тепер же я зрозуміла, що мої почуття були продиктовані батьками, адже це вони хотіли, щоб я зустрічалася з Артемом.

Весь вільний час я думала про незнайомця. Про хлопця з сумними очима, який здався мені занадто знайомим, ніби рідним. Хоч насправді я й імені його не знаю. Так, він мене збив, проте я не серджусь і не тримаю зла. Адже я сама винна в тому, що сталося на дорозі. Його мені немає чого звинувачувати. А втім, якби не ця трагедія, я б не побачила його знову, я б не почула голос хлопця та не подивилася знову в його сумні очі. Я все гадала, чи то навіть мріяла, коли ми ще з ним зустрінемося, за яких умов і чи взагалі відбудеться зустріч хоч колись… Не розуміла, навіщо я це робила, але на самоті мені потрібно було чимось займатися. Книжки вже геть не рятували від самотності та печалі.

Сьогодні зранку до мене завітала подруга, коли батьки поїхали на роботу, та за звичним розкладом приготувала мені желе для відновлення моїх суглобів. Я не втомилася його їсти, оскільки желе дуже люблю, причому з різноманітними смаками. А те, що Оля кидає в нього всілякі фрукти, мені ще більше подобається. Я їм його за обидві щоки, слухаючи цікаві розповіді подруги про її вечірні походеньки до клубу, про її хлопця, про сусідку, про кота, собаку та все те, що вона тільки може мені розповісти. 

Коли я доїла желе, Оля припинила розповідати історії та взагалі замовкла. Я гадала, що подруга всього лиш шукала в своїй божевільній голівці ще якусь цікаву історію для розповіді, проте вона мовчала, лишень загадково дивилася у сторону вікна. Потім перевела погляд на мене, а я запитально продовжувала дивитися на подругу.

– Олюнь, що з тобою?

– Тась, я навіть не знаю як сказати…

– Та кажи вже! – не витримую всієї загадковості.

– Ти давно свого Артема бачила?

***