Глав 6.2. Думки

Глав 6.2. Думки

Тимур

На ранок прокинувся від звуків телефону. За цілу ніч я спав лиш три години, бо до четвертої не міг заснути. А зрання ще й дзвінками будять. Виявляється, це Саня мене турбує.

– Тіме, ти ще спиш? Давай вставай! Досить тобі вже спати. Хіба я сам маю ремонтувати твого моцика?

– Так-так. Скоро буду.

Вчора ми домовилися з другом, що прибудемо в майстерню його батька на сьому годину, а я, виявляється, проспав. Раніше я завжди вставав о шостій, а сьогодні не міг заснути аж до світанку, бо все думав про ту незнайомку з сумними очима. Вона зупинилася посеред пішоходу, але стала навпроти мене в моєму житті, оселившись у думках. Тепер я не зможу її забути. Треба буде якось навідатися та запитати як у неї справи. Все одно знаю вже, в якому будинку та в якій квартирі мешкає. Навіть чотиризначний пароль від домофону також знаю. Його забути справді важко, адже це пам’ятна дата про її день народження та відповідно нашої першої зустрічі. Але згадавши про зустріч у клубі, я пригадав ще дещо. З нею поряд постійно був хлопець… Він її обіймав і навіть цілував. Отже, візит із цікавістю, як у справи дівчини, яку я випадково збив мотоциклом – не варіант. Треба забути її якнайшвидше. Дівчина засіла в моїх думках тому, що мені стало її шкода, коли вона впала та забилася. Варто просто не думати про неї. В прекрасної незнайомки є хлопець, тож мені нічого не світить поряд з нею. Та й до того ж, що я можу їй дати, окрім боргів та маминої хвороби? Ні… варто взагалі не думати про неї. Треба спочатку вилікувати матір, чого б мені це не коштувало. Все потім… все потім.

Збирався я швидко, але дуже тихо. Мама ще спала, тож я вирішив її не турбувати. На ходу з’їв одного бутерброда та дві ложки овочевого рагу, щоб рідна не ображалася, що я так його вчора й не скуштував. Але воно виявилося таким смачним, що я з’їв ще дві ложки. Потім одягнув футболку та вийшов з будинку. Не дивлячись на те, що зараз стоїть ранок, сонце доволі вже пече. Отже, вдень буде досить жарко.

Вже за півгодини я був у майстерні батька Сані. Помітив друга, як він колупався під моїм залізним конем. Коли побачив мене, почав бурчати, чому я так пізно з’явився. Я мовчки присів біля друга й почав теж ремонтувати техніку. 

– Вибач , – тихо мовив через кілька хвилин.

– Проїхали, – сказав друг. – Як мама?

– Все так само.

– ЇЙ потрібно до лікарів звернутися.

– Думаєш, я не знаю? – гаркнув на друга.

– Вибач. Я ж всього лише хочу допомогти.

– Сань, я й без того знаю, що їй потрібно до лікаря. Але до кого? Ми вже купу обходили, ніхто не дає конкретного діагнозу. А матір просто гасне на очах. На лікарів державної клініки витратили купу грошей, але ніяке обстеження не дало результатів. На приватних лікарів грошей немає, та й до того ж мама не погоджується до них іти. Каже, що платні лікарі скажуть їй те ж саме. Вона просто не має позитиву та мотивації лікуватися.

– Але ти як син, повинен її підтримувати.

– Я й підгримую. Проте інколи мені навіть додому не хочеться повертатися…. Все боюся, що цей день буде… останнім.

– Тіме, не думай про це. Вона – жива людина. І це твоя мати…

– Я знаю, Сань, знаю. Але ти навіть уявити не можеш, як мені важко дивитися на неї хвору й розуміти, що їй все гірше.

– Співчуваю. Але в такому разі ти повинен бути з нею поруч, щоб проводити з рідною людиною кожну хвилину життя.

– Згоден з тобою.

– Не вішай носа. Все буде добре.

– Угу.

Саня продовжив ремонтувати мого мотоцикла і я взявся теж за діло. Час ішов, а ми все працювали. Скоро закінчимо ремонтування і я знову зможу ганяти й заробляти гроші.

Цілий день не приніс мені нічого нового, окрім думок. Я все більше почав з'їдати себе живцем, думаючи, де взяти гроші. Вже навіть хотів почати займатися дрібним крадіжництвом, як я це робив раніше до початку перегонів. Але швидкі гроші – завжди малий і небезпечний заробіток. Мені потрібна робота. Але хто мене візьме без освіти та з темним минулим?

– Чув, що Джо хоче влаштувати перегони наступного тижня? – через певний час запитав Саня.

– Невже? – здивувався я. – Але ж перегони раз на місяць. Це суперечить чинному законодавству. Ми й так на гачку у поліції. Копи вже не раз хотіли нас зловити й оштрафувати за вуличні перегони. Раз на місяць більш безпечно для нас же! Невже він хоче платити штраф?

– Не знаю. Але ставки він піднімає вдвоє.

– Що? – я задумався, адже шанс забрати виграш вдвічі більше надто привабливий. – Звідки ти дізнався?

– Антон сьогодні зранку подзвонив та повідомив.

– І ти мені про це тільки зараз кажеш?

Саня стиснув плечима.

– Він збирається брати участь. Я теж хочу.

– Ти серйозно? Сань, це ж небезпечно.

– Тіме, перегони – завжди небезпечно. Але коли нас це зупиняло? – друг всміхнувся.

– Ніколи.