Глава 5.2. Гіпс

Глава 5.2. Гіпс

Стася

– Красунчик, кажеш? А як же Артем? – запитала з осудом.

Я опустила голову, коли подруга згадала про мого хлопця. 

– Я не хочу поспішати розвивати з ним стосунки, бо не впевнена в своїх почуттях до нього. А точніше… я заплуталася у стосунках з ним, – щиро кажу й підіймаю голову.

– Ой, Тась, не грай почуттями хлопця. Бо це до добра не доведе.

Ствердно киваю. Але що я можу вдіяти, якщо Артема мені нав'язали батьки? Так, він гарний, вродливий і начебто хороший хлопець, але іноді поводиться так, наче я – порожнє місце. А найгірше те, що наполягає, щоб ми залишилися з ним наодинці. І це мене просто страшенно бісить. 

Майже до самого вечора ми проводили час з подругою. Дивилися фільми, їли піцу, пили каву, смакували морозивом, яке завчасно подруга сховала до холодильника. Перед приходом моїх батьків Олі зателефонував Діма, її хлопець, тому вона пішла. Я ж покульгала до кухні, щоб приготувати вечерю рідним. Запекла картоплю з грибами, приготувала овочевий салат. 

Коли батьки повернулися, я все ще була на кухні. Мила брудний посуд і ставила його до сушильні. Мама дивним поглядом певний час спостерігала за мною, а після вечері запитала про мій стан.

– Чому ти кульгаєш? – здивовано поглянула на мене.

Тато теж звернув увагу на мою кульгавість і тепер дивиться прямо на мене з неприхованою підозрою.

Ох… що ж їм сказати?

– Впала вранці на пробіжці, – збрехала, прибираючи посуд після вечері.

Ще не вистачало, щоб вони дізналися про те, що мене мій незнайомець збив на мотоциклі, коли я через неуважність переходила дорогу на червоне. Крику буде… ой, ой, ой. Знаю ж імпульсивний характер тата. Почне мене засуджувати, що ходжу по дорозі в'яла, мов сонна муха, та ще й неуважна, бо не дивлюся на світлофор. Знаю я їх.

– Як це впала? Ти ж чудово бігаєш. В школі вигравала чемпіонати з бігу, Станіславо, – батько завів свою пісню.

– Тату, третє місце не рахується.

– Як це «не рахується»? Бронза теж призове місце. То як так сталося?

– Подивилася назад і не втрималася на ногах, – продовжую свою брехню, не дивлячись їм в очі.

Ніколи не вміла брехати, але інколи доводиться. Тож уникаю прямого контакту, аби не спалили мене на вигаданій правді.

– Сильно болить? – підійшла до мене мама та схилилася над коліном, оглядаючи вже добрячий синець.

– Ай, – пищу від болючих доторків.

– Вадиме, потрібно відвезти Стасю до лікарні, – робить свої висновки мама. – Треба зробити рентген.

– Нііі… – скиглю, не бажаючи туди їхати.

– Поїхали, – впевнено сказав тато.

– Що, прямо зараз? – дивлюсь на них жалібними очима.

– Так, Станіславо, зараз. Збирайся, – суворо мовив батько.

Робити нічого, треба збиратися, попри всі мої небажання. Мого батька ніхто і ніщо не переконає, якщо він вже щось надумав. 

В лікарні мені таки зробили рентген та виявили незначне розтягнення зв'язок і внутрішні тріщини колінної чашечки. До всього ще й одягли на ногу гіпс. Лікар прописав певні ліки, вітаміни та меню харчування для кращого зрощення кісток. Весело я проведу канікули, не маючи змоги нормально рухатися. Адже милиці не дадуть впевненості в тому, що я зможу виходити між люди в такому вигляді. 

Цілий місяць я не матиму змоги фактично виходити з дому. Сидітиму в чотирьох стінах, сумуючи за друзями, а особливо за Олею. Не думаю, що подруга кине все та щодня сидітиме біля мене, щоб розважати. Жахливі наслідки, а ще жахливіші перспективи.

Наступного дня до мене приїхала подруга знову зі смаколиками. Вона ще раніше довідалася про ногу в гіпсі, а тому привезла для мене вітаміни. Виклала на моє ліжко яблука, апельсини, банани, які я так обожнюю, ківі та пакетики з порошком для желе. 

– Навіщо так багато? – сміюся.

– Для кращого відновлення суглобів і кісток, – помахала пакетиком желе. – Піду, приготую для тебе смакоту.

– Гаразд, – відповідаю та беру ноутбук до рук.

Поки Оля зайнята на кухні, я приймаюсь за пошуки комедійного фільму, який ми будемо переглядати протягом вечора. З подругою спокійно та весело, бо відчуваю в ній свою людину. Що б я без неї робила? Якби не вона, відчувала б себе покинутою всіма. До речі, що сталося з Артемом? Кудись він подівся і навіть не дзвонить. Телефон мій мовчить і не озивається. Невже образився після моєї відмови на день народження? Розумію, що в нього зараз багато роботи і він допомагає батьку в компанії. Але ж хоч подзвонити повинен був? Чи бодай повідомлення написати? Щоправда, я не особливо турбуюся тим, що на сьогодні йому не потрібна. Не згадує про мене, значить, так треба. Я теж не буду, бо сумні очі незнайомця і досі стоять переді мною. 

***